– Якось мені до рук потрапила фотографія одного поліцейського з Бергена. Він мені видався дивно знайомим. Наче я знав його раніше. І тільки тепер я зрозумів чому. Вони схожі. До того, як Катрина Братт вийшла заміж, у неї було прізвище Рафто. Герт Рафто – її батько.
Скарре зателефонував Харрі дорогою до аероекспреса. Харрі помилився: мобільний у туалеті не знайшли. Він був на багажній полиці в одному з купе.
За вісімдесят хвилин він піднявся у сіре молоко. Командир екіпажу оголосив, що в Бергені низька хмарність та дощ. Видимість нуль, подумав Харрі. Летимо за радаром.
Томас Хелле, інспектор відділу розшуку зниклих безвісти, подзвонив у двері, табличка на яких сповіщала: «Андреас, Елі та Трюгве Квале», і вони майже відразу розчинилися.
– Слава Богу, ви приїхали! А де решта? – Чоловік, який відчинив двері, поглянув за спину Хелле.
– Я сам. У вас так само жодних новин про дружину?
Чоловік, який, як зрозумів Хелле, і був тим самим Квале, що телефонував до поліції якийсь час тому, здивовано поглянув на нього:
– Я ж сказав: вона зникла.
– Я знаю, але, як правило, зниклі люди повертаються.
– Які люди?
Томас Хелле зітхнув:
– Послухайте, Квале, можна я зайду? Бо тут дощ…
– Ой, вибачте! Прошу вас…
Йому було десь більше п’ятдесяти.
Квале відступив у сутінки передпокою. За його спиною стовбичив темноволосий хлопчина років двадцяти.
Томас Хелле вирішив залишитися тут і до будинку не заходити. Людей сьогодні не вистачало: була неділя, а тих, у кого зміна, кинули на пошуки Катрини Братт. Усе це зробили у суворій таємничості, але пішли чутки, що вона якось замішана у справі Сніговика.
– Коли ви помітили, що вона зникла? – запитав Хелле й приготувався записувати.
– Ми з Трюгве ходили у похід в Нурмарку. Повернулися сьогодні. Нас не було вдома два дні. Мобільні ми не брали. Вдома її не було, записки вона не залишила, і головне, як я вже сказав, коли вам телефонував, двері були незачинені. А вона їх завжди зачиняє на замок, навіть коли знаходиться вдома. Моя дружина – обережна жінка. А тут – уся верхня одежа на місці. І взуття. Тільки черевиків нема. У таку погоду…
– Ви вже всім її знайомим зателефонували? Сусідам?
– Звісно. Ніхто нічого про неї не знає.
Томас Хелле записав. У нього з’явилося вже звичне відчуття щему: зникла мати й дружина.
– Ви казали, що ваша дружина – ляклива жінка, – сказав він. – Кому вона могла відчинити двері і, можливо, впустити до будинку? – Він покосився на батька та сина.
– Небагатьом, – твердо відповів батько.
– Певне, комусь, кого вона не боялася, наприклад, жінці або дитині?
Андреас Квале кивнув.
– Або комусь, хто виклав підходящу причину для візиту, наприклад, електрикові – перевірити лічильник.
Чоловік знизав плечима:
– Можливо.
– Ви помітили поряд із будинком щось незвичне?
– Незвичне? Що ви маєте на увазі?
Хелле прикусив нижню губу, добираючи слова:
– Наприклад, щось на кшталт… сніговика?
Андреас Квале поглянув на сина, який щосили, майже перелякано похитав головою.
– Ну що ж, хоч цього нема, – з полегшенням зітхнув Хелле.
Син щось нерозбірливо промимрив.
– Що? – перепитав Хелле.
– Він каже, сніг уже розтанув, – повторив голосніше Квале-старший.
– Ага, ну так. – Хелле сунув блокнот до кишені. – Ми передамо її опис патрульним. Якщо до вечора вона не з’явиться, почнемо розшук. Дев’яносто відсотків, що вона вже буде вдома. Ось вам моя візитка…
Хелле відчув, як долоня Андреаса Квале лягла йому на плече.
– Я маю вам дещо показати, інспекторе.
Томас Хелле слідом за Квале проминув передпокій і спустився сходами до підвалу. Квале відчинив двері до приміщення, де пахло милом та білизною, що сохне. У кутку, поряд із старенькою пральною машиною «Електролюкс», стояв кошик для білизни. Кам’яна підлога йшла похило, у центрі – жолобок для води. Підлога була мокра, на стінах виднілися краплі води, наче все це поливали зі шланга, який тут лежав. Але не це привернуло увагу Томаса Хелле. На сушилці висіла сукня, закріплена двома прищепками, або, точніше, те, що колись було сукнею. Прямо по талії вона була розрізана. Нерівний край обвуглився до чорноти.
Розділ 29
День двадцятий. Сльозогінний газ
Краплі дощу сіялися з неба та падали на Берген, що лежав у синьому вечірньому тумані. Під’їхавши на таксі до контори, де Харрі забронював в оренду катер, старий фінський «Круїзер», він побачив, що той уже стоїть на причалі на набережній біля мосту через Пудде-фіорд.
– Рибалити їду, – сказав Харрі й ткнув пальцем у лоцію. – Можна десь шлях до Фінньой зрізати?