Харрі скочив і стрибнув колінами їй на плечі, щоб паралізувати руки, вирвав револьвер з її знесиленої долоні і тицьнув дулом у напівзаплющене око. Зброя виявилася легкою, він відчував, як сталь тисне на м’яке очне яблуко. Вона не заплющила очі. А дощ усе намагався змити кров з її роздертого рта.
Розділ 30
День двадцятий. Цап-відбувайло
Кнут Мюллер-Нільсен особисто прибув на пристань зустрічати катер Харрі. Він, два констеблі та психіатр зібралися на нижній палубі, де на ліжку лежала в наручниках Катрина Братт. Їй зробили укол сильного заспокійливого і перенесли до автомобіля, що очікував неподалік.
Мюллер-Нільсен подякував Харрі за те, що той не доповів начальству про свою операцію.
– Давайте такої практики дотримуватися й надалі, – відповів Харрі, дивлячись у дощове небо. – Якщо Осло отримає офіційний рапорт, там захочуть взяти командування на себе.
– Зрозуміло, – кивнув Мюллер-Нільсен.
– Х’єрсті Рьодсмуен, – промовив чийсь голос, і вони обернулися. – Психіатр.
Жінці, яка дивилася на Харрі, було за сорок. Світле скуйовджене волосся, об’ємний червоний пуховик. У руці вона тримала сигарету, анітрохи не непокоячись про те, що дощ ллє і на сигарету, і на неї саму.
– Важко було?
– Ні. – Харрі похитав головою. – Вона здалася без спротиву.
– Що сказала?
– Нічого.
– Нічого?
– Ані слова. Який ваш діагноз?
– Безперечно, це психоз, – відповіла Рьодсмуен. – Що, до речі, не означає, що вона хронік. Просто свідомість намагається контролювати ситуацію, яка, у принципі, не піддається контролю. Мозок надає перевагу відключенню, коли, припустимо, біль стає нестерпним. Наскільки я розумію, вона перебувала у стані жорстокого стресу, причому тривалий час.
Харрі кивнув.
– Вона буде розмовляти?
– Так, – відповіла Х’єрсті Рьодсмуен і розчаровано поглянула на змоклу сигарету. – Щоправда, не знаю коли. Зараз їй потрібен відпочинок.
– Який відпочинок! – втрутився Мюллер-Нільсен. – Вона – серійний вбивця!
– А я психіатр, – відрубала Рьодсмуен, викинула сигарету й попростувала до маленької червоної «хонди», яка навіть під зливою виглядала запорошеною.
– Що тепер? – повернувся до Холе Мюллер-Нільсен.
– Останнім рейсом – додому, – відповів Харрі.
– Якщо чесно, маєш вигляд покійника. В управління є домовленість із готелем «Ріка-Тревел». Ми тебе туди відвеземо, дамо якусь одежу. Там, до речі, є ресторан.
Харрі, зареєструвавшись, стояв перед дзеркалом у ванній свого тісного номера та розмірковував про слова Мюллера-Нільсена. Еге ж, вигляд ще той, до труни кращих кладуть… І як воно вийшло, що покійником сьогодні він так і не став, і що взагалі відбулося? Прийняв душ та підвечеряв у порожньому ресторані, повернувся до номера і спробував заснути. Не вдалося. Довелося ввімкнути телевізор. По усіх каналах йшло якесь лайно, за винятком НРК-2, де показували фільм «Пам’ятай». Він його вже дивився. Головний герой страждає на втрату пам’яті. У нього вбили дружину, і він написав на фотознімку, хто це зробив, бо знав, що все забуде. І щоразу виникало запитання: а чи може він вірити тому, що сам написав.
Харрі відкинув ковдру. Міні-бар під телевізором прикривали дерев’яні дверцята, що не зачинялися. Треба було відразу летіти додому.
Він уже виліз із ліжка, коли у номері задзвонив мобільний. Сунув руку до кишені мокрих штанів, повішених для просушки на стільці біля батареї. Телефонувала Ракель. Вона запитала, де він, і сказала, що їм треба поговорити. Тільки не в нього, а на нейтральній території.
Харрі впав спиною на ліжко і заплющив очі:
– Поговорити про те, що ми більше не зможемо зустрічатися?
– Так. Я вже більше не можу…
– Може, по телефону, Ракель?
– Ні, так не можна. Треба зустрітися, тоді не буде так боляче.
Харрі застогнав. Вона мала рацію.
Вони домовилися зустрітися завтра, об одинадцятій вечора, біля музею «Фрама» на Бюгдьой. Там завжди повно туристів, і можна загубитися серед німців та японців. Вона запитала, що він робить у Бергені. Він розповів і попрохав тримати в таємниці, поки інформація не з’явиться в газетах.