Отже, він поранився. Харрі на мить заплющив очі, уявляючи рану. Це мала бути глибока рана, якщо крові витекло так багато, що… лишалося тільки зафарбувати всю стіну…
Харрі різко загальмував і почув гудок автомобіля. У дзеркалі він побачив, як свіжим сніжком вильнула на повному ходу «тойота-хіяче», вона пролетіла мимо, дивом не зачепивши його машину.
Харрі відчинив дверцята, вискочив надвір і озирнувся: він стояв біля стадіону «Грьоссбанен». Глибоко зітхнув і спробував подумки рознести вщент ту картинку, що виникла у нього в голові, щоб спробувати скласти її наново. І вона склалася, йому навіть не довелося міняти шматки мозаїки місцями: вони підходили одне до одного ідеально. Серце забилося сильніше. Якщо він має рацію, то вся версія перевернеться з ніг на голову. Усе збігалося, збігалося з тим, як Сніговик планував свої дії, як готувався проникнути до будинку… А трупи? Адже тепер зрозуміло, куди вони поділися. Харрі, тремтячи, підкурив сигарету та спробував реконструювати події, виходячи з нової версії. Він почав із курячої шиї, обвугленої на зрізі.
Харрі не вірив в осяяння, божественне ясновидіння та іншу телепатію, але він вірив в удачу. Не у талан, який іншим дається від народження, а в систематичну удачу, яку завзятою працею можна собі підкорити та змусити працювати на свою користь. В удачу, яка приходить, коли сплетеш такі дрібні тенета, що в них спіймаються усі збіги до єдиного. Але його нинішня удача була не така. Тільки б він був правий! Харрі подивився донизу й побачив, що він розтоптав сніг і тепер – у прямому й переносному смислі – стоїть обома ногами на землі.
Він сів у машину, дістав мобільний і набрав номер Бйорна Гольма.
– Так, Харрі? – відповів сонний і майже до невпізнанності гугнявий голос.
– Судячи з голосу, тебе добряче прихопило, – сказав Харрі.
– Схоже на те, – відповів Гольм. – Бісова застуда. Лихоманить навіть під двома ковдрами. Пекельний стан.
– Слухай, – перервав його Харрі. – Пам’ятаєш, я просив тебе виміряти температуру тих курей, яких рубала Сильвія Оттерсен, щоб визначити, коли це сталося?
– Ну?
– І ти ще потім сказав, що одна була тепліша за інших двох.
Бйорн Гольм пирхнув:
– Так. А Скарре пожартував, що у неї була лихоманка. Взагалі-то можливо.
– А я вважаю, що її зарізали після того, як Сильвію було вбито. Не менше ніж через годину.
– І хто ж це зробив?
– Сніговик.
Очікуючи відповіді, Харрі почув, як Гольм смачно висякався, а потім сказав:
– Тобто ти вважаєш, що вона взяла сокиру Сильвії, пішла назад…
– Ні, сокира залишилася в лісі. Я мав на це звернути увагу, але тоді я нічого не знав про розжарену петлю.
– А що ти там мав видивитися?
– Та шия ж у курки була обвуглена! Чорна з країв. Імовірно, петлю використовував саме Сніговик.
– І навіщо їй було вбивати цю курку? – продовжував дивуватися Гольм.
– Щоб зафарбувати усю стіну в червоне.
– Що?
– У мене ідея, – відповів Харрі.
– Дідько, – пробурмотів Гольм. – У мені, звісно, через оцю твою ідею треба негайно вилазити з постелі? Так?
– Ну… – промимрив Харрі.
Виявляється, снігопад вирішив просто трохи перепочити, бо о третій годині на весь Естланн знову посипалися великі важкі пластівці. Траса Е16 була вкрита сірим простирадлом снігової каші, яка стікала аж з Беруму.
Не доїжджаючи до Солліхьогда, Харрі з Гольмом звернули на лісову просіку.
За п’ять хвилин вони стояли в дверях перед Ролфом Оттерсеном. За його спиною Харрі побачив Ане Педерсен, котра сиділа на дивані у вітальні.
– Нам треба ще раз поглянути на підлогу в сараї.
Ролф Оттерсен поправив окуляри, а Бйорн Гольм голосно та важко кашлянув.
– Будь ласка, – погодився Оттерсен.
Харрі з Гольмом пішли до сарая, а худа чоловіча фігура продовжувала стояти на ґанку, повернувшись у їхній бік.
Верстат, де Сильвія різала курей, стояв на тому самому місці. Від курей, звісно, не залишилося й сліду – ані від живих, ані від мертвих. До стіни була прихилена гостра лопата. Такою сніг не прибирають, а копають землю. Харрі підійшов до дошки з інструментами. Силует сокирки, яка мала там висіти, нагадав Харрі, як на місці злочину крейдою обводять тіло жертви.