– Коротше, я вважаю, що Сніговик повернувся й зарізав ще одну курку, щоб її кров’ю залити підлогу. У нього була тільки одна можливість – зафарбувати все у червоне.
– Ти вже це казав. Тільки я все одно до пуття нічого не зрозумів.
– Якщо людині треба сховати червону пляму, вона може її змити або зафарбувати у червоне все довкола. Гадаю, Сніговик хотів щось приховати. Якісь сліди.
– Які ще сліди?
– Щось червоне, що не можна було прибрати, змити, бо необроблене дерево швидко всотує будь-яку рідину.
– Кров? Вона намагалася приховати плями крові під іншою кров’ю? Це і є твоя ідея?
Харрі обійшов верстак, сів навпочіпки, відчув, як руків’я револьвера Катрини Братт у нього за поясом уп’ялося йому в живіт. Він подивився на підлогу. Там усе ще було видно рожеві розводи.
– У тебе є з собою знімки, які ми тут зробили? – запитав Харрі. – Починай з тих місць, де було найбільше крові. Особливо тут, поряд з верстаком.
Гольм дістав знімки із сумки.
– Отже, зверху був шар курячої крові, – сказав Харрі. – Але була й інша, та, що встигла проникнути в щілини та всотатися у волокна дерева. Вона не могла змішатися з курячою, бо курячою залили набагато пізніше. Як вважаєш, зможеш видряпати трохи тієї, першої крові, на аналіз?
Бйорн Гольм кліпнув і без особливого натхнення поцікавився:
– І що ти хочеш, щоб я тобі сказав?
– Єдина відповідь, яка мені потрібна, – «так».
Гольм відповів кашлем, що розривав легені.
Харрі потупцяв назад до житлового будинку. Постукав, Ролф Оттерсен відчинив двері.
– Мій колега побуде ще в сараї, – пояснив Харрі. – Можна він потім зайде трохи погрітися?
– Звісно, – не дуже охоче відповів Оттерсен. – А що ви намагаєтеся розкопати цього разу?
– А я хотів запитати вас про те саме, – наголосив Харрі. – Я помітив сліди землі на лопаті.
– Ах, це… Ставив стовпчики для огорожі.
Харрі подивився на вкриту снігом землю, яка тягнулася до самого лісу, що темнів удалині. Цікаво, що Оттерсен міг там загороджувати? Він був упевнений: в очах Оттерсена промайнув страх.
Харрі кивнув на вітальню:
– У вас гості… – Тут його перервав дзвінок мобільного.
Це був Скарре.
– Знайшли ще одного, – повідомив він.
Харрі подивився на ліс і відчув на чолі та щоках пластівці снігу, що танули.
– Кого «ще одного»? – запитав він, хоча вже здогадався про все з голосу Скарре.
– Ще одного сніговика.
Психолог Х’єрсті Рьодсмуен зателефонувала старшому інспекторові Кнуту Мюллеру-Нільсену, коли вони з Еспеном Лепсвіком уже збиралися йти.
– Катрина Братт заговорила, – повідомила вона. – Вважаю, вам слід під’їхати до лікарні й послухати, що вона розповідає.
Розділ 32
День двадцять перший. Резервуари
Скарре йшов попереду Холе, залишаючи за собою сліди в снігу, що білів між деревами. Ранні сутінки попереджали, що зима вже на порозі. Над ними виблискувала вогнями телебашта Трюванн, а під ними – Осло. Харрі приїхав сюди з Солліхьогда й припаркувався на стоянці, де щовесни, подібно до мігруючих лемінгів, збиралися випускники, щоб пуститися у ритуальні дорослі пригоди: танці, випивка, флірт, секс. Коли Харрі був випускником, машини в нього не було, а тусовок він не любив.
– Його знайшли якісь любителі піших прогулянок, – сказав Скарре.
– І вирішили зателефонувати до поліції, щоб розповісти, що в лісі стоїть сніговик?
– Вони гуляли з собаками, ну і… коротше, сам побачиш.
Вони вийшли на галявину. Забачивши їх, до них попростував молодий чоловік.
– Томас Хелле, відділ розшуку зниклих, – відрекомендувався він. – Ми раді, що ви тут, Холе.
Харрі здивовано поглянув на молодого поліцейського, але, здається, той не жартував.
Вище на пагорбі Харрі побачив хлопців із криміналістичного відділу. Скарре нахилився, і Харрі слідом за ним прослизнув під стрічкою загорожі. Вони пішли стежкою, протоптаною навмисне, щоб не зіпсувати сліди, які ще не зафіксували експерти. Криміналісти помітили Харрі та Скарре, відсторонилися, даючи їм підійти ближче, проводжаючи їх багатозначними поглядами: чекали на реакцію.
– От дідько! – вирвалося в Скарре, і він відступив на крок назад.
Харрі відчув, як похолола голова, наче вся кров відхлинула, залишивши тільки страшне, смертельне відчуття порожнечі.
Ніяких особливих деталей він одразу не помітив, тому відчуття, що цій оголеній жінці добряче перепало, не виникло. Принаймні не так, як у випадку з Сильвією Оттерсен або Гертом Рафто. Але що насправді нажахало Харрі, так це холоднокровність, з якою вся картина була задумана й виконана, виліплена та сконструйована. Труп висів над двома великими сніговими грудомахами – недоробленим сніговиком, – поставленими одна на одну біля стовбура дерева. Труп розгойдувався біля самого стовбура, а на товстій гілці біля голови жінки можна було роздивитися сталевий дріт. Він закінчувався петлею, яка, як бездоганно накинуте ласо, не зачепила ані шию, ані груди і була затягнута під підборіддям. Руки зв’язані за спиною. Очі заплющені, рот закритий, що надавало обличчю жінки умиротвореного виразу, наче вона спала.