Харрі дістав «Сміт-Вессон» Катрини, і за його сигналом вахтер повернув ключ у замку.
Харрі та двоє хлопців з «Дельти» – обидва з автоматами МР-5 – безшумно злетіли, перестрибуючи через три сходинки, нагору. Зупинилися біля синіх дверей, на яких була табличка з іменем. Один з поліцейських приклав вухо до дверей, повернувся до Харрі й похитав головою. Харрі прибрав звук у своїй рації й підніс її до рота.
– «Альфа» викликає… – Харрі зрозумів, що не дав поліцейському позивного, а прізвища його він не пам’ятав. – Спостережний пост за диваном. Об’єкт рухався? Прийом.
Він відпустив кнопку, і рація тихо зашипіла, а потім почувся голос:
– Так само сидить у кріслі.
– Зрозумів вас. Ми йдемо. Відбій.
Перший поліцейський дістав лом, другий став напоготів.
Харрі вже бачив цей прийомчик: один виламує двері, а другий стрімголов забігає всередину. І річ не в тому, що неможливо відчинити двері без застосування лома, а в тому, що ефект шуму, натиску, стрімкого проникнення всередину такий, що об’єкт зазвичай розгублюється й у дев’яти випадках з десяти застигає, наче кам’яний, у своєму кріслі, на дивані або в ліжку.
Але Харрі застережно підняв руку. Натиснув на дверну ручку й штовхнув двері.
Матіас не обдурив: справді не зачинено.
Двері безшумно відчинилися. Харрі показав на себе – він хотів пройти туди першим.
Квартира була обставлена зовсім не так, як Харрі собі уявляв, хоча у якомусь розумінні в мінімалістському стилі. В ній не було нічого: ані одежі у передпокої, ані меблів, ані картин. Тільки голі стіни, що зажурилися за новими шпалерами або побілкою. Складалося враження, що звідси дуже давно виїхали.
Двері до вітальні були прочинені, і в щілину Харрі побачив на підлокітнику крісла руку. Маленьку руку з годинничком на зап’ястку. Він затамував подих, зробив два довгих кроки, тримаючи револьвер перед собою обома руками, і штовхнув двері до вітальні ногою.
Поліцейські, які рухалися майже поза зоною його зору, уклякли:
Один прошепотів:
– Господи Боже мій…
Над кріслом висіла велика люстра, що осявала жінку, яка дивилася прямо на Харрі. На шиї – синій слід від удавки, бліде вродливе обличчя, чорне волосся та небесно-блакитна сукня у дрібні білі квіточки. Та сама сукня, що була на фотографії у його календарі. Харрі відчув, як серце його у заціпенілому тілі розривається на шматки. Він спробував поворухнутися, але не зміг вирватися з-під влади її згаслого погляду. Згаслого та звинувачувального. Що звинувачував саме його у тому, що не зробив щось… Ех, якби ж знаття! Не зробив, не замислився, не встиг спинити, не зміг врятувати її.
Сніжна блідість її обличчя нагадала Харрі крижану холодність обличчя матері, яка лежала мертва на лікарняному ліжку.
– Перевірте решту приміщень, – наказав Харрі голосом, що зривався, й опустив револьвер.
Непевними кроками наблизився до крісла і торкнувся її руки. Рука скрижаніла і була наче мармур, але він відчув слабкий пульс, і в нього промайнула абсурдна думка, що вона просто нафарбувалася й удала з себе мертву. Опустивши погляд, він зрозумів, що то цокає її годинничок.
– Більше нікого нема, – пролунав голос поліцейського у нього за спиною. Хлопець кашлянув і запитав: – Ви знаєте, хто вона?
– Так, – відповів Харрі і провів пальцем по склу годинничка. Того, що він усього кілька годин тому тримав у своїй руці. Годинничок, який лежав у його власній спальні. Який він поклав до шпаківні, бо коханець Ракелі запросив її кудись цього вечора. Відсвяткувати, що вони двоє тепер стали єдиним цілим.
Харрі подивився їй в очі, зустрів погляд-звинувачення.
Так і є, подумав він. Скрізь винний.
Скарре увійшов до квартири й тепер стояв позаду Харрі та дивився через його плече на мертву жінку в кріслі посеред вітальні. Поруч із ним стояли двоє хлопців з «Дельти».
– Задушена? – запитав Скарре.
Харрі не відповів і навіть не поворухнувся. Одна з петельок, за які чіпляють сукню, вилізла назовні.
– Незвично якось: літня сукня взимку, – зауважив Скарре, аби хоч щось сказати.
– Вона їй подобалася, – озвався Харрі якимось потойбічним голосом.
– Кому? – запитав Скарре.
– Ракелі.
Інспектор зіщулився. Він бачив колишню кохану Харрі тільки один раз, коли вона ще працювала в поліції.
– Це… це Ракель? Але…
– Це її сукня, – відповів Харрі, – та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.
Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.
– Ходімо, – кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. – Залишайся тут. Зателефонуй криміналістам, скажи, що їм прибуло робітки.