Коли вона нарешті змогла вдихнути і кисень хлинув у її мозок, вона відчула запах мокрої вовни та дерева й почула, як капає тала вода. Від сніговика віяло холодом, але мурашки побігли в Ракелі шкірою зовсім не через це, а тому, що вона відчула тепло людського тіла – він стояв позаду неї.
– Правда ж, гарний? – запитав Матіас. – Я виліпив його спеціально для тебе.
– Матіасе…
– Тс-с-с… – Він майже заспокійливим жестом просунув руку в неї під підборіддям. Вона подивилася вниз і побачила скальпель. – Не будемо розмовляти, люба. У нас так багато справ і так мало часу.
– Чому? Чому?
– Сьогодні наш день, Ракель. Жити залишилося так мало. Тож давай святкувати, а не розмовляти. Будь ласка, склади руки за спиною.
Ракель послухалася. Вона не чула, щоб Олег повернувся з підвалу. Може, він усе ще там, може, йому вдасться вибратися? Їй треба затримати Матіаса тут.
– Я хочу знати чому, – сказала вона, відчуваючи, що до горла підступають ридання.
– Тому що ти – шльондра.
Вона відчула, як щось тонке сильно стягнуло їй руки. Відчула його гаряче дихання на своїй шиї. Губи. Язик. Вона зціпила зуби, розуміючи, що, коли вона закричить, він може зупинитися, а їй треба було, щоб він продовжував, а час минав. Він вилизував її вухо, потім злегка прикусив.
– А твій шмаркач лежать у морозилці, – повідомив він.
– Олег?! – Її затіпало.
– Розслабся, люба, від холоду він не помре.
– Він не?…
– Поки настане переохолодження, він устигне сконати від браку кисню. Це чиста математика.
– Матема…
– Я вирахував. Я все давно порахував.
Пагорбами Хольменколлена на скаженій швидкості летів мотоцикл. Його ревіння металося між будинками, й ті, хто дивився на нього у вікна, тільки хитали головами: треба бути божевільним, щоб отак мчати по снігу! Цей байкер напевне втратить свою ліцензію на право керування мотоциклом.
А у байкера такої ліцензії й зовсім не було.
Харрі витиснув газ, намагаючись злетіти на доріжку, яка вела до темного рубленого будинку, але забуксував у снігу. Мотоцикл пішов юзом і втратив швидкість. Харрі не став робити спробу піддати газу й зіскочив із сідла. Мотоцикл без сідока проїхав ще трохи, уткнувся у стовбур ялинки, завалився набік і спинився, встигнувши вистрілити з-під заднього колеса жменею снігу.
Харрі цієї миті досяг уже середини сходів.
Жодного сліду на снігу не було – з будинку ніхто не виходив, ніхто не входив. Він витяг револьвер і обережно натиснув на ручку дверей.
Двері, як і було обіцяно, були не зачинені.
Він прослизнув до передпокою і найперше побачив відчинені навстіж двері до підвалу.
Харрі спинився на сходах і прислухався. До нього долинув якийсь звук. Щось на кшталт постукування. З кухні, чи що? Харрі постояв, а потім вирішив почати з підвалу.
Він боком спустився сходами, тримаючи перед собою револьвер. На останній сходинці затримався, даючи очам звикнути до напівтемряви, прислухався. У нього виникло відчуття, наче весь підвал затамував подих. Він помітив садовий стілець біля дверей. Олег. Погляд ковзнув далі. Харрі хотів було вибратися з підвалу, коли побачив темну пляму на підлозі біля морозилки. Вода? Він зробив крок уперед. Мабуть, з-під морозилки натекло. Щоб більше не думати про це, він смикнув двері, але ті не піддалися. Ключ був у замку, але Ракель ніколи не замикала морозилку. Він згадав про Фінньой, набрав у груди повітря і повернув ключ.
Харрі устиг помітити блиск металу й відразу відчув біль – щось різонуло його по обличчю й відкинуло назад. Ніж? Він упав на спину між двома купами брудної одежі, а людина вже вилізла з морозилки і стала над ним.
– Поліція! – вигукнув Харрі і підняв револьвер. – Не рухатися!
Постать заклякла з піднятою рукою:
– Ха… Харрі?
– Олег?
Харрі опустив револьвер і побачив, що в хлопчика у руці біговий ковзан.
– Я… я думав, що Матіас повернувся, – прошепотів Олег.
– Де він? – Харрі скочив на ноги.
– Не знаю. Він сказав, що ми незабаром побачимося, і я подумав…
– Звідки у тебе ковзан?
Харрі відчув у роті металевий присмак крові й намацав криваву ранку на щоці.
– Лежав у морозилці, – криво посміхнувся Олег. – Мені так набридло тримати їх на сходах, що я взяв та заховав їх під горошок. Ми ж горошок ніколи не їмо.
Він рушив за Харрі до сходів, кажучи:
– Добре, що я ковзани нагострив зовсім недавно, – мені вдалося звільнити руки. Із замком я не впорався, однак проколупав кілька дірок, бо дихати ставало зовсім важко, і лампочку вивернув, щоб, коли він прийде, світла не було.
– А тепло твого тіла розтопило лід, і вода потекла назовні, – сам собі пояснював Харрі.