До того ж, їй навіть пояснили чому.
Вона прислухалася до цієї божевільної, але чіткої логіки, а кров гуркотіла в її жилах, наче вже готуючись зсістися. І тут їй пояснили, як вона помре. У деталях. А петля стала нагріватися: спочатку вона була червона, потім біла. І тоді Сильвія панічно намацала руків’я сокири прямо під піднятою рукою цього навіженого, вдарила, побачила, як піджак та джинси роз’їхалися вбік, наче вона смикнула блискавку, а на оголеній шкірі з’явилася червона смуга. Він відсахнувся і зробив кілька кроків по залитій курячою кров’ю підлозі, а Сильвія, не вагаючись, метнулася до задніх дверей сарая, що дивилися на ліс. У темряву.
Коліна наче паралізувало, одежа змокла наскрізь. Але Сильвія знала, що ґрунтова дорога зовсім недалеко. А звідти до сусідньої садиби – п’ятнадцять хвилин бігцем. Струмок зробив петлю. Ліва нога наткнулася на щось під водою, почувся звук удару, вона відчула, як щось схопило її за ногу, і наступної миті Сильвія Оттерсен приземлилася долілиць на живіт, насьорбалася води, що тхнула землею та гнилим листям, і, допомагаючи собі руками, стала навколішки. Вона переконалася, що поруч, як і раніше, нікого нема, і хвиля паніки відступила; виявилося, що нога міцно застрягла. Вона почала мацати рукою, очікуючи наткнутися на коріння, що обплутало ногу, але під водою було щось гладеньке та міцне. Метал. Металева дуга. Сильвія придивилася і побачила поруч очі, пір’я та зблідлий червоний гребінець. Куряча голова. Не з тих, що вона недавно відрубала. Цю приніс сюди Ролф як приманку. Після того як у комуні дізналися, що минулого року лисиця викрала в них шістнадцятеро курей, їм дозволили розставити навколо хутора – тільки не на стежках, якими людям могло спасти на думку прогулятися, – певну кількість лисячих капканів системи «лебедина шия». Найкраще місце для капкана – струмок, треба тільки примудритися встановити його під водою так, щоб зовні стирчала лише приманка. Щойно лисиця візьметься за курячу голову, капкан замкнеться у неї на шиї – звір загине вмить.
Рука продовжувала мацати.
У магазині «Все для полювання», де вони купляли капкани, їм сказали, що пружина така міцна, що запросто може зламати ногу дорослій людині. Щоправда, її змерзла нога не відчувала ніякого болю. Однак пальці намацали тонкий сталевий дріт, прикріплений до «лебединої шиї». Без інструментів, які лежать у сараї, нічого й думати про те, щоб розкрити капкан. До того ж вони зазвичай примотували його до дерева за допомогою сталевого дроту, щоб напівмертва лисиця, або хто там до нього потрапить, не заволокли капкан, що коштував грошей. Рука ковзнула під водою уздовж дроту, поки не наштовхнулася на металеву табличку з прізвищем власника – їхнім прізвищем. Так установлено правилами.
Сильвія здригнулася. Щось хруснуло вдалині? Серце знову закалатало, наче шалене, а вона все вдивлялася у темряву, що ставала усе густішою.
Задубілі пальці намацували дріт, розриваючи сніг на березі струмка. Дріт був примотаний до стовбура берези. Спробувала себе переконати, що панікувати не варто, що вузол розплутається, як тільки вона потягне за кінець дроту, що перелому в неї нема, а в лісі шумить якийсь звір. Вона спробувала підчепити кінець дроту і навіть не відчула болю, коли ніготь зламався майже посередині. Нічого не виходить. Вона нахилилася, зуби хруснули, коли вона зробила спробу перекусити дріт. Дідько! Тепер вона чітко розчула неквапливі кроки по снігу та затамувала подих. Кроки затихли десь за стовбуром берези. Можливо, це лише уява, але їй здалося, що вона чує його дихання, відчуває запах. Сильвія сиділа не рухаючись. І тоді він рушив далі. Звук став затихати. Він віддалявся. Вона схлипнула. Тепер їй треба вивільнитися. Одежа промокла, отож коли її не знайдуть, за ніч вона точно замерзне зовсім. І тут їй сяйнуло: сокира! Вона зовсім забула про сокиру. Адже дріт тонкий. Покласти на камінь, кілька разів добряче вдарити – і вона вільна. Сокирка напевне десь у струмку. Вона повернулася, опустила руку в чорну воду і стала обмацувати кам’янисте дно.
Нічого.
У відчаї Сильвія стала навколішки, уважно оглядаючи сніг, і нарешті помітила лезо сокирки, що виблискувало у воді за два метри від неї. Відчувши, як натягнувся дріт, вона лягла плазом у струмок, аж тала вода забурлила навколо, і зробила ривок наче загнаний звір. Не виходить! Сокирка надто далеко. Її пальці хапали повітря у п’ятдесяти сантиметрах від неї. Підступили сльози, але вона втримала їх: ще встигне наплакатися.
– Тобі оце потрібно?
Вона й не помітила, як перед нею посеред струмка опинилася істота, що сиділа навпочіпки. Воно. Сильвія відповзла назад, але істота подалася за нею, простягаючи сокиру:
– На, візьми.
Сильвія стала навколішки і взяла сокиру.
– А що ти хочеш з нею зробити?
Сильвія відчула лють, яка накотилася нестримно, здебільшого так буває після жаху. Цього разу хвиля люті була дикою. Сильвія прицілилася й змахнула піднятою рукою із затиснутою сокирою, але дріт смикнув її назад, сокира чиркнула в темряві, а Сильвія знову опинилася у воді.
Позаду тихо захихотіло.
Сильвія озирнулася.
– Іди геть, – простогнала вона, відпльовуючись від крихт гравію.
– Я хочу, щоб ти їла сніг, – промовив голос. Істота підвелася і на мить затримала погляд на тому місці, де тканину піджака було розрубано.
– Що? – видушила з себе Сильвія.
– Хочу, щоб ти їла сніг, поки не почнеш мочитися під себе. – Істота стояла за межами кола, яким могла пересуватися Сильвія на своєму дроті, і роздивлялася її, нахиливши голову. – Поки черево твоє не наповниться та не закрижаніє так, що на ньому вже не танутиме сніг. Поки всередині тебе не буде суцільна крига. Поки ти не станеш самою собою. Справжньою. Тією, яка нічого не відчуватиме.
Сильвія чула кожне слово, але смисл сказаного вислизав від неї.
– Ніко5ли! – вигукнула вона.
Істота зробила крок у її бік, не виходячи зі струмка, що дзюрчав:
– Кричи, скільки хочеш, люба Сильвіє. Бо тебе більше ніхто не почує. Ніколи.
Сильвія побачила в його руці той самий дивний інструмент. У темряві червоною краплею світилася розжарена петля. Коли вона торкнулася води, почулося шипіння і вгору піднялася пара.
– Ти їстимеш сніг. Повір.
До паралізованої свідомості Сильвії повільно доходило, що життя її спливло. Залишалося тільки одне. Темрява швидко згущувалася, але Сильвія, стискаючи руків’я сокири, намагалася сфокусувати погляд на істоті, яка стояла між дерев. Вона підвелася, пальці кололо: до них знову припливла кров, наче вона теж зрозуміла, що це їхній із Сильвією шанс. Вони з близнюками часто вправлялися у киданні: Сильвія жбурляла сокиру в стіну сінника, де пляма фарби зображувала лисицю. І щоразу, коли вона влучала й хтось із дітей виймав сокиру та приносив назад, близнючки переможно кричали: «Ти вбила звіра, ма! Убила звіра!»
Сильвія обережно виставила ногу вперед. Одного швидкого кроку буде достатньо для оптимальної сили та точності удару.
– Ти псих, – прошепотіла вона.
– А от саме в цьому, – сказала істота, як здалося Сильвії, з легким глузуванням, – нема жодних сумнівів.
Сокира свиснула низьким голосом і пронизала густу, майже відчутну на дотик темряву. Сильвія залишилася стояти, вправно тримаючи рівновагу, її права рука була спрямована вслід смертоносній зброї. А та просвистіла між деревами, зрубала на льоту тонку гілочку та й зникла в темряві, залишивши тільки глухий звук, з яким сокира встряла в сніг.
Вона притислася спиною до стовбура берези й осіла на берег струмка. Цього разу вона не намагалася придушити ридання, що підступали. Бо тепер вона точно знала. Більше нічого не буде.
– Ну що, почнемо? – вкрадливо запитав голос.