– Тобі оце потрібно?
Вона й не помітила, як перед нею посеред струмка опинилася істота, що сиділа навпочіпки. Воно. Сильвія відповзла назад, але істота подалася за нею, простягаючи сокиру:
– На, візьми.
Сильвія стала навколішки і взяла сокиру.
– А що ти хочеш з нею зробити?
Сильвія відчула лють, яка накотилася нестримно, здебільшого так буває після жаху. Цього разу хвиля люті була дикою. Сильвія прицілилася й змахнула піднятою рукою із затиснутою сокирою, але дріт смикнув її назад, сокира чиркнула в темряві, а Сильвія знову опинилася у воді.
Позаду тихо захихотіло.
Сильвія озирнулася.
– Іди геть, – простогнала вона, відпльовуючись від крихт гравію.
– Я хочу, щоб ти їла сніг, – промовив голос. Істота підвелася і на мить затримала погляд на тому місці, де тканину піджака було розрубано.
– Що? – видушила з себе Сильвія.
– Хочу, щоб ти їла сніг, поки не почнеш мочитися під себе. – Істота стояла за межами кола, яким могла пересуватися Сильвія на своєму дроті, і роздивлялася її, нахиливши голову. – Поки черево твоє не наповниться та не закрижаніє так, що на ньому вже не танутиме сніг. Поки всередині тебе не буде суцільна крига. Поки ти не станеш самою собою. Справжньою. Тією, яка нічого не відчуватиме.
Сильвія чула кожне слово, але смисл сказаного вислизав від неї.
– Ніко5ли! – вигукнула вона.
Істота зробила крок у її бік, не виходячи зі струмка, що дзюрчав:
– Кричи, скільки хочеш, люба Сильвіє. Бо тебе більше ніхто не почує. Ніколи.
Сильвія побачила в його руці той самий дивний інструмент. У темряві червоною краплею світилася розжарена петля. Коли вона торкнулася води, почулося шипіння і вгору піднялася пара.
– Ти їстимеш сніг. Повір.
До паралізованої свідомості Сильвії повільно доходило, що життя її спливло. Залишалося тільки одне. Темрява швидко згущувалася, але Сильвія, стискаючи руків’я сокири, намагалася сфокусувати погляд на істоті, яка стояла між дерев. Вона підвелася, пальці кололо: до них знову припливла кров, наче вона теж зрозуміла, що це їхній із Сильвією шанс. Вони з близнюками часто вправлялися у киданні: Сильвія жбурляла сокиру в стіну сінника, де пляма фарби зображувала лисицю. І щоразу, коли вона влучала й хтось із дітей виймав сокиру та приносив назад, близнючки переможно кричали: «Ти вбила звіра, ма! Убила звіра!»
Сильвія обережно виставила ногу вперед. Одного швидкого кроку буде достатньо для оптимальної сили та точності удару.
– Ти псих, – прошепотіла вона.
– А от саме в цьому, – сказала істота, як здалося Сильвії, з легким глузуванням, – нема жодних сумнівів.
Сокира свиснула низьким голосом і пронизала густу, майже відчутну на дотик темряву. Сильвія залишилася стояти, вправно тримаючи рівновагу, її права рука була спрямована вслід смертоносній зброї. А та просвистіла між деревами, зрубала на льоту тонку гілочку та й зникла в темряві, залишивши тільки глухий звук, з яким сокира встряла в сніг.
Вона притислася спиною до стовбура берези й осіла на берег струмка. Цього разу вона не намагалася придушити ридання, що підступали. Бо тепер вона точно знала. Більше нічого не буде.
– Ну що, почнемо? – вкрадливо запитав голос.
Розділ 9
День третій. Діра
– Правда, круто?
Захоплений голос Олега перекрив шипіння олії у «Кебабному дворі», який був ще повен народу: після концерту в «Спектрумі» частина глядачів перемістилася саме сюди. Харрі кивнув Олегу, а той, усе ще мокрий від поту, у своїй куртці з капюшоном, не переставав дрібно підскакувати та усе говорив, говорив, згадуючи справжні імена зі «Slipknot». Харрі раніше ніколи про них не чув: на сцені вони виступають у масках, інформації на обкладинках альбомів було мало, а нормальні музичні журнали про такі колективи просто не пишуть. Харрі замовив по гамбургеру та поглянув на годинник. Ракель обіцяла, що під’їде сюди рівно о десятій. Олег продовжував теревенити. Коли це сталося? Як дванадцятирічний хлопчисько міг полюбити пісні, у яких йдеться про різні стадії вмирання, про відчуження, холод та суцільний відчай? Можливо, Харрі варто було перейматися цим, але він не став. Це був такий початковий ступінь: одяг, який хлопець мав приміряти, щоб подивитися, підходить він йому чи ні. Цікавість колись ущухне, і в його житті з’являться інші захоплення. Кращі. Чи гірші.
– А тобі теж сподобалося, еге ж, Харрі?
Харрі кивнув. Йому забракло сміливості сказати, що концерт йому був не на користь: щойно він змішався з натовпом, що наводнив «Спектрум», як у Харрі почалася параноя, яка регулярно навідується до людей, що люблять випити. А його вона останніми роками не забувала й у тверезому стані. Отож, замість покращення настрою він озирався, вдивляючись у суцільну масу облич, чітко відчуваючи, що за ним стежать.