– Затоптали вже все, – похитав головою криміналіст. – Та й трохи темно мені. Я знайшов багато слідів Ролфа Оттерсена та два-три чиїсь інші сліди, які ведуть до сарая, але тут і зникають. Слідів, що ведуть із сарая, нема. Може, звідси її винесли?
– Гм. Тоді сліди того, хто її ніс, були б глибшими. Шкода, звісно, що ніхто не вступив у кров.
Харрі, зіщулившись, подивився на темні стіни сарая, на які не падало світло ламп. Із двору почулося скигління пса та люта лайка поліцейського.
– Скарре, піди дізнайся, що там у них, – попросив Харрі.
Скарре випарувався, а Харрі знову ввімкнув ліхтарик і попростував до стіни, простягнувши руку до нефарбованих дощок.
– Це ж що… – почав Гольм, але осікся, почувши глухий звук, з яким черевик Харрі вдарив у стіну.
З’явився шматок зоряного неба.
– Задні двері, – відповів Харрі на незакінчене питання і подивився на чорний ліс та обриси ялин, що виднілися на тлі тьмяно-жовтої плями, в яку злилися вдалечині міські вогні.
Він спрямував промінь ліхтарика униз і відразу побачив сліди.
– Двоє, – сказав Харрі.
– Псяча морда, – вилаявся Скарре, що повернувся до сарая. – Не хоче іти, і квит.
– Не хоче? – Харрі провів променем ліхтарика по ланцюгу слідів, але вони зникали там, де лісові дерева вартували нічну темряву.
– Кінолог сам нічого не розуміє. Каже, пес, здається, страшенно чимось наляканий. Навідріз відмовляється заходити до лісу.
– Може, лисицю почув, – припустив Гольм. – У тутешніх лісах їх повно.
– Лисицю? – фиркнув Скарре. – Ти на пса поглянь. Такий здоровенний собацюра лисиці не злякається.
– Ну, може, він і лисиці ніколи в житті не бачив, – заступився Харрі. – Просто почув дикого звіра. Адже це нормально – боятися чогось невідомого. А хто не боїться – згортає ласти раніше, ніж треба. – Харрі відчув, що серце забилося сильніше. І він знав чому. Ліс. Темрява. Типовий ірраціональний страх. І його треба переборювати. – Так, далі працюйте, як на звичайному місці злочину. А я перевірю, куди ведуть сліди.
– О’кей.
Харрі ковтнув слину і вийшов із задніх дверей сарая. Все це вже було з ним – двадцять п’ять років тому. Тоді тіло так само опиралося його волі.
Під час осінніх канікул він приїхав до діда в гості, до Ондалснеса. Хутір лежав на схилі гори, а над ним вивищувалася велична вершина кряжа Ромсдалсфйєллен. Харрі було десять років. Він пішов до лісу пошукати дідову корову, яка не повернулася додому. Хотів знайти її перш, аніж дід та решта інших. Отож він поспішав: біг як скажений по грудках та скелях, укритих м’яким чорничником, з-поміж якого стирчали кривенькі карликові берізки. Скелі з’являлися та зникали, він мчав повз них на коров’яче «му!», що лунало десь за деревами. Мукання почулося знову – тепер трохи далі та праворуч. Харрі перескочив через струмок, проліз під деревом, і його гумові чоботи зачвакали по болоту. Він помітив, що на нього насувається злива, і побачив стіну води, що спадала з неба на прямовисну скелю.
І все це було так дивовижно, що він навіть не помітив, як настала темрява, як виросла вона з болотної води, прокралася між дерев, розтеклася чорною тушшю з тінистого боку скель і скупчилася по ярах. Харрі було не до того: він дивився вгору, де кружляв великий птах, – так високо, що, підвівши голову, він краєм ока спіймав вершини гір, що залишилися позаду. І тут він перечепився, чобіт злетів з ноги, і Харрі гепнувся долілиць, не встигнувши згрупуватися. І враз в очах потемніло, а в роті з’явився присмак болота, смерті, тліну та пітьми. У ті короткі секунди, поки лежав, він ніби скуштував темряву на смак. А коли підвівся, раптом побачив, що світло вже згасло. Зникло за горами, які тепер важко нависали над ним у мовчазній величі та шепотіли: «Де ти? Ти не знаєш, де ти зараз». Навіть не помітивши втрати чобота, Харрі підхопився й побіг. Незабаром з’являться знайомі місця… Мають з’явитися. Але все навколо було наче зачакловане. Скелі перетворилися на голови велетів, які підіймалися з землі, чиркаючи пальцями йому по ногах. А карликові берізки стали скоцюбленими горбанями, які тицяли врізнобіч: «Туди! Ні, сюди!» Куди вони вказували? Туди, де дім? Чи туди, де заблукаєш та пропадеш? Дорогу до дідусевого хутора? Чи до Діри? Про Діру він чув від дорослих. Це місце, де болото було бездонне, де корови, люди та цілі вози зникали на віки вічні…
Спустилася ніч, коли Харрі нарешті вповз до кухні. Бабуся обійняла його і сказала, що батько, дід та усі дорослі з сусідніх хуторів вийшли на його пошуки.
– Де ж ти був?