– Хіба я дозволив комусь…
Він осікся, побачив Холе і перевів погляд на хлопчика, який стояв поруч.
– Юнасе! – із роздратуванням звернувся до сина Філіп Беккер. – Адже я сказав тобі, щоб ти нікуди не ходив! – Очі в нього були червоні.
– Це я взяв його з собою, – заступився Харрі.
– Он як? – Беккер поглянув на годинник і підвівся.
– Ваші студенти пішли, – сказав Харрі.
– Пішли? – Беккер знову опустився на стілець. – Я… я хотів їм дати трохи перепочити.
– Я зрозумів, – озвався Харрі. – Усім нам іноді корисно трохи перепочити. Ми можемо з вами переговорити?
Беккер відіслав Юнаса до кафетерію, наказав чекати там, а сам пояснив:
– Вирішив не водити його сьогодні до школи. Усі ці питання, чутки… не хочу всього цього. Я впевнений, ви розумієте.
– Зрозуміло. – Харрі дістав цигарки, але побачив, як рішуче захитав головою Беккер, і поклав пачку до кишені. – Це вже зрозуміти куди простіше, ніж те, що ви написали на дошці.
– Це квантова фізика.
– Звучить туманно.
– Світ атомів – узагалі туманна річ.
– Себто?
– Вони ламають усі відомі нам закони фізики. Як, наприклад, предмет одразу може знаходитися у двох місцях? Нільс Бор якось сказав: якщо тебе квантова фізика не злякала, то ти в ній нічого не зрозумів.
– Але ж ви розумієте?
– Авжеж ні! Ви при своєму розумі? Це ж чистий хаос. Але я надаю перевагу тому хаосу перед цим.
– Яким?
Беккер зітхнув:
– Ми, тобто наше покоління, стали менеджерами та секретарями наших дітей. І Бірта – більше за інших. Усі ці дні народження друзів, позакласні заняття та футбольні тренування… Їх стільки, що я божеволію. Вчора мені зателефонували з якоїсь клініки, бо Юнас пропустив прийом у лікаря. Ввечері у нього тренування з футболу, до того ж я не знаю де. А він, як і всі нинішні діти, мабуть, і не знає, як автобусом їздити!
– У Юнаса проблеми зі здоров’ям? – запитав Харрі і дістав блокнот, у якому ніколи нічого не писав, але вигляд якого справляв підбадьорливу дію на свідків.
– Нічого особливого, – Беккер роздратовано махнув рукою. – Наскільки я розумію, ви прийшли з іншого приводу?
– Так, – відповів Харрі. – Я хотів би знати, що ви робили вчора після обіду й до самого вечора.
– Що?
– Це моя робота, Беккере.
– Це має якийсь стосунок до… до… – Беккер кивнув у бік сьогоднішньої газети, що лежала на нерівному стосі паперів.
– Нам поки що нічого не відомо. Будь ласка, відповідайте на моє запитання.
– Скажіть, ви мене підозрюєте?
Харрі промовчав і тільки подивився на годинник.
Беккер голосно простогнав:
– Ой облиште! Я справді хочу допомогти. Вчора я весь вечір сидів тут, працював над статтею, яку сподіваюсь незабаром опублікувати.
– Хтось із колег зможе це підтвердити?
– Знаєте, чому норвезькі слідчі посідають у світовій науці місце маргіналів? Бо їхнє самозамилування значно перевищує їхні знання. Я був, як зазвичай, сам-самісінький.
– А Юнас?
– Він приготував собі попоїсти і сидів перед телевізором, коли я прийшов.
– О котрій це було?
– Думаю, відразу після дев’ятої.
– Авжеж. – Харрі зробив вигляд, що записує. – Ви продивилися речі Бірти?
– Так.
– Знайшли щось?
Філіп Беккер провів пальцем по губах і похитав головою. Харрі дивився на нього не зводячи очей. Але Беккер витримав його погляд.
– Дякую за допомогу, – кивнув Харрі, сунув блокнот до кишені й підвівся. – Піду скажу Юнасові, щоб повертався.
– Будь ласка, поки що не треба.
Харрі знайшов кафетерій, де сидів Юнас та малював, висунувши кінчик язика. Він став поруч із хлопчиком і поглянув на аркуш паперу, на якому поки що нічого не було, окрім двох кривих кіл.
– Сніговик.
– Так, – кивнув Юнас. – Звідки ви знаєте?
– Навіщо мама возила тебе до лікаря, Юнасе?
– Не знаю. – Юнас узявся за голову сніговика.
– А що це за лікар?
– Не знаю.
– А де знаходиться його кабінет?
– Я мушу нікому не казати. Навіть татові.
Юнас схилився над обличчям і став примальовувати сніговикові волосся. Довге волосся.
– Я ж поліцейський, Юнасе. Я намагаюся знайти твою маму.
Олівець натискав усе сильніше і сильніше, волосся ставало чорнішим та чорнішим.
– Не знаю, як називається це місце.
– А що там було поруч, може, пам’ятаєш?
– Королівські корови.
– Корови?
Юнас кивнув:
– А тітоньку за вікном звати Боргхільд. Вона взяла таким спеціальним шприцом трохи крові.
– А кого ти малюєш?
– Нікого.
Філіп Беккер стояв біля вікна і дивився, як Харрі перетинає парковку. Він замислено тримав на долоні маленьку чорну записну книжку. Цікаво, чи повірив старший інспектор, що він не помітив його в аудиторії? І в те, що вчора ввечері він працював над статтею? І те, що у речах Бірти він нічого не знайшов. Між тим чорна записна книжечка лежала у шухляді її письмового стола, вона навіть не намагалася її сховати. А в книжечці…