Харрі відчув особливе натхнення, воно приходило до нього щоразу, коли він починав відчувати, що звір близько. А після натхнення приходило Велике Наслання – це щось зовсім інше, щось більше. Почуття, яке вбирало в себе все: закоханість та наркотичний чад, сліпоту та зіркість, здоровий глузд та божевілля. Від колег він час від часу чув вислів «нерви натягнуті, як струна», але Наслання – це щось зовсім інше, щось значно більше. Він ніколи нікому не розповідав і навіть не робив спроб проаналізувати цей стан. Не насмілювався. Все, що він знав про нього, – він допомагав йому, вів його, був паливом для тієї роботи, якою він займався.
– І що далі? – поставила питання Катрина.
Харрі розплющив очі і проїхався на своєму кріслі:
– А тепер ми займемося шопінгом.
Крамниця «Taste of Africa» – «Смак Африки» – знаходилася на найжвавішій торговій вулиці району Майорстуа, на Бугстадвейєн. Але позаяк вхід до неї ховався у провулку, здавалося, що ти десь на околиці.
Харрі з Катриною увійшли до крамниці під дзенькіт дверного дзвоника. Притлумлене, точніше, недостатнє освітлення, строкаті, грубої роботи килими, просторий яскравий одяг, візерунчасті подушки, журнальні столики, наче щойно зрубані просто в джунглях, і високі тонкі фігури людей та тварин, вирізані з дерева. Усе це було розставлене та розвішане без особливого порядку: цінників не видно, товари стоять парами, як звірі у Ноєвому ковчезі. Коротше кажучи, приміщення більше скидалося на виставку, а не на магазин. І це враження тільки підкреслювала неприродна тиша, яка панувала, коли двері нарешті зачинилися і дзвоник замовк.
– Що вам потрібно? – пролунав голос з кутка крамниці.
Харрі пішов на звук. У глибині крамниці було тихо. За величезним дерев’яним жирафом він зі спини побачив жінку: вона стояла на стільці, освітлена єдиною голою лампочкою, й чіпляла на стіну страшну чорну маску з дерева.
– У чому справа? – запитала жінка не обертаючись.
Судячи з інтонації, вона здогадалася, що до крамниці завітав зовсім не покупець.
– Ми з поліції.
– Он воно як.
Жінка повернулася, промінь світла впав їй на обличчя, і серце в Харрі завмерло, а сам він позадкував. Це була… Сильвія Оттерсен.
– Щось не так? – запитала вона, й між скельцями окулярів прорізалася зморшка.
– Ви… хто?
– Ане Педерсен, – відповіла вона і тільки тут помітила очманіле обличчя Харрі. – Я сестра Сильвії Оттерсен. Ми двійнята.
Харрі закашлявся.
– Це старший інспектор Харрі Холе, – почув він голос Катрини Братт за своєю спиною. – А я – Катрина Братт. Ми сподівалися тут знайти Ролфа.
– Він у похоронному бюро.
Ане зам’ялася, і тієї ж миті кожен зрозумів, що всі одночасно подумали про одне: як можна поховати тільки голову?
– І на пост заступили ви? – прийшла на допомогу Катрина.
– Так, – посміхнулася Ане Педерсен й обережно спустилася зі стільця, усе ще тримаючи маску в руці.
– Святкова маска чи зображення духа? – запитала Катрина.
– Святкова, – відповіла та. – Хуту. Східне Конго.
Харрі поглянув на годинник:
– Коли він повернеться?
– Не знаю.
– А є припущення?
– Я ж сказала, я не…
– Чудова маска, – перервала Катрина. – Ви самі їздили до Конго і купили її там, адже так?
– Як ви здогадалися? – здивовано подивилася на неї Ане.
– Я помітила, що ви тримаєте її так, щоб не затуляти ані очей, ані рота. Ви поважаєте духів.
– А ви цікавитеся масками?
– Трохи, – відповіла Катрина і показала на чорну маску напівлюдини-напівзвіра з приробленими маленькими ручками та ніжками. – А це, мабуть, маска кпелі?
– Так. Із Берега Слонової Кістки. Сенуфська.
– Маска судді? – Цього разу Катрина простягнула руку до брудної шерсті якоїсь тварини, яка звисала по боках лисини з кокосового горіха, прикріпленого до верхньої частини маски.
– О, та ви багато знаєте, – посміхнулася Ане.
– То це суддівська маска? – запитав Харрі.
– Еге ж, – відповіла Ане. – В Африці такі маски не просто порожній символ. У племені лу людина, яка носить таку маску, автоматично отримує владу судити та карати. І ніхто її авторитет не поставить під сумнів: маска дає їй владу.
– А ось там, біля дверей, я бачила дві маски смерті, – сказала Катрина. – Просто розкішні.
– У мене їх кілька, – посміхнулася у відповідь Ане. – З Лесото.
– Можна подивитися?
– Звісно. Зачекайте тут.
Вона зникла, а Харрі подивився на Катрину.
– Я подумала, що так буде простіше знайти з нею контакт, – відповіла вона на його запитливий погляд. – Перевірити, чи нема в них сімейних таємниць, розумієш?