– Але ви водити таксі не схотіли, – підтримав розмову Харрі. – Ви захотіли… робити людей більш вродливими?
Ветлесен посміхнувся:
– Ви можете сказати, що я пропоную свої послуги на ярмарку марнославства. Або що я приводжу до ладу зовнішність людини, щоб потамувати біль, який рве її душу. Можете вибрати те, що вам більше подобається. Мені абсолютно начхати. – І Ветлесен знову розсміявся, очікуючи, що Харрі буде шокований. А коли цього не помітив, його обличчя стало серйозним. – Сам я себе швидше вважаю за скульптора. Високого покликання у мене нема, але мені подобається змінювати зовнішність, формувати людині нове обличчя. І завжди подобалося. Мені це добре вдається, люди платять за мою роботу. От і все.
– Гм.
– Але це не означає, що у мене зовсім відсутні принципи. Вони є. І лікарська таємниця – один з них.
Харрі мовчки чекав на продовження.
– Я розмовляв з Боргхільд, – пояснив Ветлесен. – Я знаю, що ви шукаєте, інспекторе. І розумію, що це серйозна справа. Але допомогти вам нічим не можу. Бо пов’язаний лікарською таємницею.
– Уже ні. – Харрі дістав із внутрішньої кишені складений аркуш паперу й поклав на стіл. – Це заява, підписана батьком близнючок, яких ви ведете.
Ідар похитав головою:
– Це не допоможе.
Харрі здивовано наморщив лоба:
– Чому?
– Я не можу вам відкрити, хто приходить до мене в клініку та з якого приводу. Люди, які привели до мене в клініку своїх дітей, теж захищені лікарською таємницею і мають право приховувати мету своїх візитів від подружжя, якщо того забажають.
– Чому Сильвія Оттерсен не казала чоловікові, що вона була з дітьми у вас?
– Наші принципи можуть видатися вам простою впертістю. Але це не так: згадайте, скільки серед наших пацієнтів відомих людей, яким постійно перемивають кісточки та розпускають про них небажані плітки. Сходіть до Будинку мистецтв та подивіться на присутніх. Ви не повірите, скільки з цих людей підправляли деталі своєї зовнішності в моїй клініці. І вони мало не втрачають свідомість лише від самої думки, що про їхній візит до мене стане комусь відомо. Наша репутація базується на вмінні зберігати таємницю. Якщо дізнаються, що в нас стався витік інформації про пацієнтів, наслідки для клініки будуть катастрофічні. І я впевнений, що ви це розумієте.
– У нас два вбивства, – нагадав Харрі. – І поки що єдиний зв’язок між ними, який ми виявили, – обидві жертви побували у вашій клініці.
– Я не можу і не хочу підтверджувати ці дані. Але давайте просто уявимо собі, що це, – змахнув рукою Ветлесен, – збіг. А що? Норвегія – маленька країна, народу тут проживає мало, а лікарів – іще менше. Знаєте, скільки рукостискань між будь-якими двома жителями країни?… Імовірність того, що двоє людей побували в одного й того самого лікаря, не менша, ніж імовірність опинитися в один і той самий час в одному трамваї. Адже ви зустрічаєте друзів у трамваї?
Харрі не зміг пригадати жодного випадку – він і трамваєм майже не їздив.
– Отже, я проробив довгу путь, щоб приїхати до вас і почути, що ви не хочете нам допомогти, – засмутився Харрі.
– Вибачте. Я запросив вас сюди, бо розумів: інакше ми б зустрілися в поліції, де саме зараз преса днює й ночує, уважно стежачи за усіма, хто там з’являється. Ото вже ні, дякую, людці мені знайомі!..
– Я можу отримати ордер або постанову, що припише вам порушити лікарську таємницю.
– Чудово! – зрадів Ветлесен. – Ордер прикриє репутацію клініки. Але до тих пір… – І він зробив жест, наче застебнув рот на блискавку.
Харрі посовався в кріслі. Ідар напевне розуміє: для отримання ордера – навіть у справі про вбивство – необхідно надати чіткі докази того, що медичний висновок та інша інформація матимуть важливе значення для розслідування. А в них що? Вбиті відвідали одну й ту саму клініку. Ветлесен має рацію: і в трамваї можна зустрітися… Харрі відчув, що йому конче необхідно щось зробити. Випити. Або покачати залізо. Важкого й багато. Він зітхнув:
– Незважаючи ні на що, я маю поставити вам запитання: де ви були ввечері третього та п’ятого листопада?
– Я був готовий до цього, – посміхнувся Ветлесен, – і встиг пригадати. Я був удвох з… А ось, власне, й вона.
До кімнати мишачими кроками увійшла жінка похилого віку з волоссям мишачого кольору, яке пасмами звисало навколо її обличчя. У руках вона тримала тацю з кавовими чашками, що погрозливо бряжчали. Обличчя в неї було таке, ніби вона несе церковний вінець або хрест. Жінка скоса поглянула на сина, який відразу підвівся та взяв у неї тацю: