– Дякую, мамо.
– Зав’яжи шнурки. – Вона перевела погляд на Харрі. – Мені здається, я маю право знати, що за люди завітали до мого будинку?
– Це старший інспектор Холе, мамо. Він цікавиться, що я робив учора ввечері та третього дня.
Харрі підвівся й простягнув їй руку.
– Чудово пам’ятаю, що ми робили, – сказала фру Ветлесен, винагородивши Харрі здивованим поглядом та кістлявим рукостисканням. Руку густо вкривали старечі плями. – Учора ми дивилися ток-шоу, де виступав твій кучерявий друг. І мені не сподобалося, що він сказав про королівський палац. Як його звати?
– Арве Стьоп, – зітхнув Ідар.
Стара нахилилася до Харрі:
– Він сказав, ми маємо знести королівський палац. Уявляєте? Сказати таку мерзоту! Та що би з нами було, якби під час війни з нами не було королівської сім’ї!
– Абсолютно те саме, що й зараз, – відрубав Ідар. – Рідко якому голові держави вдавалося під час війни або до неї зробити так мало для свого народу… а ще Арве сказав, що широка підтримка монархії означає, що норвежці у своїй більшості продовжують вірити у тролів та ельфів.
– Хіба це не жахливо?
– Без сумніву, мамо, – посміхнувся Ідар, поклавши руку їй на плече, і при цьому кинув погляд на масивний швейцарський годинник фірми «Брайтлінг», заважкий для його тонкого зап’ястка. – О Господи! Мені час бігти, Холе. Насолоджуйтеся кавою.
Але Харрі похитав головою та усміхнувся фру Ветлесен:
– Вона напевне смачна, але я на неї не заслужив.
Жінка важко зітхнула, щось нечутно пробурмотіла, взяла тацю й пошкандибала геть.
Коли вони вийшли до передпокою, Харрі несподівано звернувся до Ідара:
– А що ви мали на увазі під словом «везучий»?
– Вибачте?
– Ви сказали, що Матіас Лунн-Хельгесен не тільки «смердючий», але й «везучий, гад».
– Он ви про що! Та його жіночку, з якою він живе. Сам Матіас доволі незграбний щодо цього, але їй, мабуть, увесь час траплялися не ті мужики. Так що їй такий телепень і був потрібен. Тільки, будь ласка, не видавайте мене Матіасу.
– До речі, ви знаєте, що таке анти-есцеел-сімдесят?
– Це такі антитіла в крові. Вказують на склеродермію. А що, у когось із ваших знайомих вони є?
Харрі не знав, що таке склеродермія, та й на язиці в нього зараз крутилося зовсім інше питання, яке він нізащо не мусив озвучувати. Але він не втримався і все ж запитав:
– Так це Матіас сказав, що їй не щастило з чоловіками?
– Ні, це моя інтерпретація. Святий Матіас жодного поганого слова про людину не скаже, в його очах люди можуть змінюватися тільки на краще. – І сміх Ідара Ветлесена луною прокотився темними кімнатами.
Одягнувшись та взувши черевики, Харрі вийшов на сходи. Обернувся і через прочинені двері побачив, як Ідар, нагнувшись, зав’язує шнурки.
Дорогою назад Харрі зателефонував Скарре, попросив надрукувати фотографію Ветлесена з сайту клініки та показати у відділі боротьби з наркотиками – дізнатися, чи не був той помічений при купівлі амфетамінів.
– На вулиці? – запитав Скарре. – У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?
– Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.
На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Катрині на роботу.
– Поки що нічого, – відповіла вона. – Я вже йду. Ти теж додому?
– Так. – Харрі зволікав. – Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?
– А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.
– Згоден.
Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою розхристану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцейського управління.
О другій годині ночі він набрав номер і знову почув у слухавці голос Катрини – цього разу сонний:
– Що сталося?
– Я в управлінні, щойно подивився твої матеріали. Ти казала, що всі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. Гадаю, треба копнути у цьому напрямку.
– Що саме копати?
– Гадки не маю. Мені просто треба було сказати це комусь уголос, щоб перевірити, чи не звучить це по-ідіотськи.
– Ну і як це звучить?
– По-ідіотськи. На добраніч.
Елі Квале лежала в ліжку з широко розплющеними очима. Поруч з нею безтурботно сопів Андреас. Промінь місячного сяйва пробивався між шторами й падав на стіну, де висіло розп’яття, куплене нею ще в Римі під час весільної подорожі. Що ж її розбудило? Можливо, Трюгве зашумів у себе нагорі? Вечеря та решта вечора минули саме так, як вона собі уявляла. Вона дивилася на сяючі радістю обличчя, опромінені світлом свічок, і всі вони говорили хором, раз у раз перебиваючи одне одного: кожному хотілося багато що розповісти. Особливо Трюгве. І поки він розповідав про Монтану, про навчання та друзів, вона мовчала та дивилася на цього юнака, майже хлопчика; він тільки-тільки почав перетворюватися на дорослого чоловіка, який сам обирає свій життєвий шлях. Ось чому вона раділа понад усе: він мав можливість обирати. Вільно та відкрито. А не як вона – потайки.