Один із них – високий чоловік – ляснув по стійці фотографією:
– Бачив цього хлопця?
І хоча Бйоре Хансен здогадався, що вони прийшли не по його душу, про всяк випадок заперечно похитав головою.
– Точно? – перепитав чоловік, уперся ліктями в стійку й нахилився до нього.
Бйоре ще раз поглянув на фотографію, а сам подумав, що треба було уважніше роздивитися їхні посвідчення, бо чоловік більше скидався на наркодилера, яких тут чимало вештається, ніж на поліцейського. Та й дівка, що стояла поруч із ним, теж співробітницю поліції не дуже нагадувала. У неї був погляд повії, яка багато чого бачила, важкий такий погляд, але в цілому вона виглядала як леді. Стовідсоткова леді. Якби вона завела собі сутенера, який би не грабував її по-чорному, то незабаром почала б заробляти уп’ятеро більше, ніж тепер. А може, і вдесятеро.
– Нам відомо, що ти тут утримуєш притон, – сказав поліцейський.
– Я утримую готель, усе абсолютно легально, і всі документи у мене в порядку. Бажаєте поглянути? – Бйоре показав пальцем на крихітний кабінетик позаду стійки.
Поліцейський похитав головою:
– Ти здаєш кімнати повіям та їхнім клієнтам. Це заборонено законом.
– Послухайте… – Бйоре ковтнув слину. – Що там роблять постояльці мого готелю у своїх номерах, мене зовсім не обходить.
– А мене обходить, – підвищив голос поліцейський. – Погляньте на фотографію ще раз.
Бйоре подивився. Світлину, мабуть, було зроблено кілька років тому, бо на ній «той хлопець» виглядав значно молодшим. Молодий, безтурботний, очі веселі.
– Наскільки мені відомо, – обережно нагадав Бйоре Хансен, – проституція в Норвегії не заборонена.
– Авжеж, – відповіла жінка. – Проте утримувати бордель заборонено.
Бйоре Хансен зробив усе можливе, щоб надати обличчю виразу зганьбленої невинності.
– Співробітники поліції, – знуджено забубонів поліцейський, дивлячись мимо Бйоре, – регулярно зобов’язані перевіряти, як виконуються правила з ведення готельного бізнесу. Чи з усіх номерів є запасний вихід на випадок пожежі.
– Чи належним чином ведеться реєстрація клієнтів, які не є громадянами Норвегії, – підхопила жінка.
– Чи у наявності спеціальний факс для прийому інформації з Поліцейського управління…
Авжеж, гаряче. І тут поліцейський завдав вирішального удару:
– Ми збираємося надіслати запит до управління з економічних злочинів, щоб вони перевірили вашу бухгалтерію, особливо стосовно тих осіб, яких наші агенти бачили тут останніми тижнями.
Бйоре Хансен затремтів. Наташа. Оренда за квартиру. А при згадці про крижані темні зимові вечори, проведені на чужих сходах з Біблією під пахвою, у нього просто серце зайшлося.
– Або можемо нічого не надсилати, – пролунав голос поліцейського. – Враховуючи, за яких незручних обставин доводиться працювати поліції: людей у нас не так багато. Так, Катрино?
Жінка кивнула.
– Він винаймає тут кімнату два рази на тиждень, – вичавив з себе Бйоре Хансен. – Завжди один і той самий номер. Проводить там весь вечір.
– Увесь вечір?
– До нього приходить багато гостей.
– Чорношкірих чи білих? – запитала жінка.
– Чорношкірі. Тільки чорношкірі.
– Скільки?
– Не знаю. По-різному. Вісім. Дванадцять.
– Одночасно? – здивувалася жінка.
– Ні, окремо. Іноді парами. Але вони й вулицями часто ходять парочками.
– Отакої! – вирвалося в чоловіка.
Бйоре Хансен кивнув.
– Під яким ім’ям він у вас записується?
– Не пам’ятаю.