– У книзі реєстрації ми його напевне знайдемо, адже так? І в бухгалтерських документах.
У Бйоре Хансена сорочка під білим піджаком змокла на спині від поту.
– Вони називають його «лікар Вайт». Тобто ті дамочки, які його тут шукають.
– А він лікар?
– Не знаю. Він… – Бйоре зволікав: не хотів патякати зайвого. Але, з іншого боку, треба було продемонструвати готовність до співпраці. До того ж, клієнта цього він напевне уже втратив. – У нього з собою завжди така велика лікарська валізка. І він просить… додаткові рушники.
– Он як! – вигукнула жінка. – А от це вже цікаво. Крові на рушниках не помічали?
Бйоре не відповів.
– При прибиранні номера, – уточнив поліцейський. – Га?
Бйоре зітхнув:
– Ну, небагато. Не більше, аніж…
– Звичайно? – із глузуванням запитала жінка.
– Я не думаю, що він їх там ріже, – огризнувся Бйоре Хансен, але відразу пошкодував про сказане.
– Чому не думаєте? – поліцейський запитав, наче вистрілив.
Бйоре знизав плечима:
– Тоді б вони до нього більше не приходили.
– Так. А приходять до нього тільки жінки?
Бйоре кивнув. Але поліцейський устиг помітити, як напружилися м’язи на шиї Бйоре, як затремтіло почервоніле око, що сльозилося.
– Чоловіки? – продовжував він допит.
Бйоре похитав головою.
– Хлопчики? – втрутилася жінка, яка ні в чому не поступалася колезі.
Бйоре Хансен знову похитав головою, але в позі його більше не відчувалося впевненості.
– Діти, – здогадався чоловік і нахилив голову, наче збирався підчепити рогами Бйоре. – Діти до нього ходили?
– Ні! – вигукнув Бйоре, відчувши, як піт цівками поповз по тілу. – Ніко5ли! Такого я ніко5ли не дозволю. Діти приходили, так… Усього кілька разів, але до нього вони так і не зайшли: я викинув їх на вулицю!
– Африканці? – запитав чоловік.
– Так.
– Хлопчики чи дівчата?
– І ті й ті.
– Вони приходили самі? – запитала Катрина.
– Ні, разом із жінками. Мамками, як я зрозумів. Але ж я сказав: не пустив я їх до нього в номер.
– Кажеш, він буває тут увечері двічі на тиждень. В один і той самий час?
– По вівторках та четвергах. З восьмої до одинадцятої. Ніколи не запізнюється.
– Ну що ж, – неспішно промовив поліцейський. – Дякуємо за допомогу.
Бйоре видихнув і відчув у ногах такий біль, наче він весь цей час стояв навшпиньки.
– Нема за що. – Він спробував посміхнутися, але в нього вийшла гримаса.
Поліцейські попрямували до виходу. Бйоре розумів, що язик зараз краще б притримати, але знав і те, що, не запитай він їх про найважливіше, спати спокійно вже не зможе.
– То ми домовилися? – тремтячим голосом звернувся він до їхніх спин.
Поліцейський обернувся, і його брова здивовано поповзла вгору:
– Про що?
– Ну… про цю… – ковтнув слину Бйоре, – перевірку?
Поліцейський потер підборіддя:
– А що, хіба ви щось приховуєте від органів?
Бйоре закліпав очима, почув власний голосний та нервовий сміх і забурмотів:
– Ні-ні, звісно, ні! Ха-ха! Тут усе найкращим чином.
– От і чудово. Отже, якщо перевірка й наскочить, вам нема чого боятися. А взагалі інспекція – не моя єпархія.
Вони вийшли, залишивши Бйоре з роззявленим ротом: він, напевне, хотів сказати щось на знак протесту, але так нічого й не вигадав.
Харрі ввійшов до свого кабінету під привітальний дзвінок телефону. Телефонувала Ракель: хотіла повернути йому старий диск.
– «Правила сексу»? – спантеличено повторив він назву. – Ти його дивилася?
– Ти сам казав, що він у твоєму списку найбільш недооцінених фільмів усіх часів та народів.
– Так, але тобі такі фільми ніколи не подобалися.
– Неправда.
– Ти ж ганила «Зірковий десант»!
– Бо це фільм для насмішкуватих мачо.
– Це сатира, – сказав Харрі.
– На що?
– На фашизм, що прижився в американському суспільстві. Хлопці Харді – це такий собі сучасний гітлерюгенд.
– Та досить тобі вигадувати, Харрі! Де ти розглядів сатиру? В епізоді битви з велетенською інопланетною комахою?
– Тут мається на увазі боязнь чужаків…
– І ти не правий, кажучи, наче мені не подобаються ті фільми, що подобаються тобі. Той фільм сімдесятих років, ну про спеца з прослуховуючих пристроїв…
– «Розмова». Кращий фільм Копполи.
– Точно. От щодо нього я згодна, що він недооцінений.
– Цей якраз оцінений по заслузі, – зітхнув Харрі. – Просто трохи забувся вже. А так він «Оскара» взяв як кращий фільм.
– Я сьогодні вечеряю з подружками. Дорогою назад можу заїхати до тебе та завезти фільм. Ти будеш у себе близько дванадцятої?
– Можливо. А чому ти не хочеш заїхати до ресторану?