Харрі саме повертав на огороджений майданчик, коли побачив Катрину.
– Сніг, – сказала вона, сідаючи до машини.
– Про що ти?
– Я зробила, як ти наказав. Узяла справи тільки тих зниклих безвісти жінок, в яких були чоловік та дитина. І порівняла дати. Я виділила їх до окремої групи й розглянула з точки зору географії. Більшість зникли в Осло, деякі – в інших районах країни. І тоді мене осяяло: я пригадала отриманий тобою лист. Про те, що Сніговик знову з’явиться разом із першим снігом. Того дня, коли ми їздили на Хоффсвейєн, в Осло випав перший сніг.
– Невже?
– Я звернулася до Інституту метеорології, попросила, щоб вони дали мені точні відомості по датах. І знаєш що?
Харрі знав. І знав, що він мав давно про це здогадатися.
– Він викрадає їх того самого дня, коли випадає перший сніг.
– Точно.
Харрі вдарив долонями по керму:
– Дідько, у нас же все було перед очима! Про скільки випадків ідеться?
– Про одинадцять. По одному на рік.
– І два цього року. Він змінює малюнок.
– У дев’яносто другому в день, коли в Бергені випав перший сніг, сталося два вбивства. Гадаю, від цього нам і треба відштовхуватися.
– Чому?
– Тому що одна з жертв – жінка, в якої була дитина. А друга – її подруга. Й до всього іншого в нас два трупи, місце злочину та поліцейські звіти. А ще – підозрюваний, який зник, і відтоді його так і не знайшли.
– І хто він?
– Поліцейський. Герт Рафто.
– Ага, пам’ятаю. Це він тягав докази з місця злочину?
– Ходили такі чутки… Свідки бачили, як Рафто входив до квартири однієї з жінок, Онні Хетланн, за кілька годин до того, як вона була знайдена там убитою. А коли його стали шукати, він безслідно зник.
Харрі не відриваючись дивився на дорогу, на дерева, що рябіли в очах на узбіччі Хук-авеню. Вулиця вела до моря й до пам’ятників, на думку норвежців, найбільшим подвигам: до Музею очеретяного човна, який перетнув Тихий океан, і другого музею, який прославляв невдалу спробу відкрити Північний полюс.
– Тобто ти хочеш сказати, що він зник не так уже й безслідно? – запитав він. – Що він з’являється кожного року, як тільки випаде перший сніг?
Катрина знизала плечима:
– Я хочу сказати, що треба докласти усіх зусиль та з’ясувати, що там дійсно сталося.
– Гм… Треба запитати Берген про сприяння.
– Я б не стала цього робити, – швидко відгукнулася вона.
– Он як…
– Справа Рафто – й досі болюче місце для всього Бергенського управління поліції. Працюючи над справою, вони намагалися більше закопати, ніж розкопати. Вони до смерті боялися того, що могли знайти. А щойно хлопець зник… – Вона намалювала пальцем у повітрі великий хрест.
– Зрозуміло. І що ти пропонуєш?
– Пропоную нам із тобою поїхати до Бергена та трохи рознюхати, що й до чого, своїми силами. Адже тепер це частина справи про вбивство, яка розслідується в Осло.
Харрі припаркував машину поблизу чотириповерхового будинку, що стояв біля води, оточений містками. Він вимкнув двигун, але залишився в машині, не зводячи очей із затоки Фрогнерхілен.
– А як справа Рафто потрапила до твого списку? – Він обернувся й подивився на Катрину. – По-перше, вона належала до більш раннього періоду, ніж я просив тебе подивитися. А по-друге, там убивство, а не зниклі безвісти.
Вона незмигно зустріла його погляд:
– Справа Рафто в Бергені відома усім. І до того ж у справі була одна світлина.
– Світлина?
– Так. Її показували усім практикантам, які потрапляли до Бергенського управління. Щось на кшталт бойового хрещення. Фотографія була зроблена на місці вбивства – на вершині гори Ульрікен. Гадаю, майже всіх вражали деталі переднього плану, отож на другий ніхто не звертав уваги. Або просто вони ніколи не бували на вершині гори. А мені вдалося розгледіти на другому плані щось цікаве: якесь вивищення позаду площадки, де було скоєно вбивство. При збільшенні цієї частини світлини стає чітко видно, що воно таке.
– Ну то й що це?
– Сніговик.
Харрі повільно кивнув.
– До речі, про світлини. – Катрина дістала з сумки великий коричневий конверт і простягла його Харрі.
Клініка розташовувалася на третьому поверсі, приймальня була шикарна, із дорогущими меблями. Всюди стояли скляні скульптури Франса Відерберга, а на стіні висів оригінал Роя Ліхтенштейна – рука з пістолетом.
Замість звичайної для будь-якої клініки реєстратури зі скляною перегородкою посеред кімнати вивищувався красивий старовинний письмовий стіл. За ним сиділа жінка у розстебнутому білому халаті поверх блакитного костюма й привітно посміхалася. Посмішка її не згасла, коли Харрі відрекомендувався і пояснив мету свого візиту, а також повідомив, що знає її ім’я – Боргхільд.