– Гм. Отже, Бірта та Сильвія знали, що в їхніх дітей ця хвороба?
– Вони прийшли до мене, тому що підозрювали це. Хворобу Фара важко діагностувати. Бірта Беккер та Сильвія Оттерсен побували в багатьох лікарів, і ніхто не зміг поставити їхнім дітям діагноз. Гадаю, обидві шукали через Інтернет, вводили у пошуковець симптоми, вийшли на хворобу Фара і, звісно, добряче перелякалися.
– І тоді вони звернулися до вас? До пластичного хірурга?
– Я спеціалізувався на хворобі Фара. Випадково.
– Що значить – «випадково»?
– У Норвегії усього близько вісімнадцяти тисяч лікарів. А знаєте, скільки лікарів існує в світі? – Ветлесен кивнув на свої дипломи на стіні. – Хвороба Фара випадково опинилася в програмі курсів із захворювань нервової системи, які я відвідував у Швейцарії. В нас у Норвегії хворобою Фара ніхто не займається. Ось так я і став фахівцем з цієї хвороби, хоча, звісно, не встиг вивчити її досить глибоко.
– Розкажіть усе, що знаєте про Бірту Беккер та Сильвію Оттерсен.
Ветлесен знизав плечима.
– Раз на рік вони приходили сюди зі своїми дітьми. Я їх оглядав. Жодних погіршень не знаходив. Окрім цього, я нічого про їхнє життя не знаю. Ні про життя… – Він затнувся і тихо додав: – Ні про смерть.
– Ти йому віриш? – запитав Харрі. Вони їхали мимо пустиря.
– Не зовсім, – відповіла Катрина.
– І я теж. Вважаю, нам слід зосередитися на ньому, а Берген залишимо на потім.
– Не згодна, – заперечила Катрина. – Тут явно є зв’язок.
– Невже? І який?
– Поки що не знаю. Звучить дико, але мені здається, є якийсь зв’язок між Рафто та Ветлесеном.
– Що ти маєш на увазі?
– Рафто міг змінити зовнішність за допомогою пластичної операції. У нього ж таки. Це пояснює вибір жертв: і в Сильвії, й у Бірти діти ходили до одного й того самого лікаря. Можливо, саме в клініці Рафто їх і побачив.
– Ти рано виходиш на пряму, Катрино.
– Ти так вважаєш?…
– Такі розслідування схожі на головоломку, пазл. Спочатку ми збираємо різні шматочки та крутимо їх так і сяк, припускаючи, куди кожен з них стане. А ти надто рано намагаєшся ці розрізнені шматочки поєднати.
– Та мені просто захотілося озвучити свою думку. Щоб самій почути, наскільки по-ідіотськи це звучить.
– А звучить таки по-ідіотськи.
– Ми хіба не до управління? – з подивом запитала вона.
Харрі почув у її голосі ледве помітне тремтіння й скосив на неї очі, але обличчя Катрини було непроникне.
– Я хочу перевірити те, що сказав Ветлесен, у декого з моїх знайомих. Який, до речі, його знає.
Матіас вийшов назустріч Харрі та Катрині у білому халаті та жовтих гумових рукавичках. Він зустрів їх у гаражі одного з корпусів лікарні «Гьоустад», того, що виходив вікнами на третю кільцеву дорогу.
Матіас допоміг їм поставити машину на місце – схоже, воно було закріплене за ним, але було вільне.
– Намагаюся більше їздити на велосипеді, – пояснив Матіас і відчинив за допомогою пластикової картки двері, які вели з гаража у підвальний поверх Інституту анатомії. – Цей вихід дуже зручний, коли доводиться заносити та виносити трупи. Я б із задоволенням запропонував вам каву, але ми щойно закінчили з однією групою студентів, а друга вже на підході.
– Вибач за клопіт. Ти й справді виглядаєш втомленим.
Матіас запитально подивився на Харрі.
– Мені вчора телефонувала Ракель і сказала, що ти працював допізна, – пояснив Харрі, подумки проклинаючи себе та намагаючись, щоб вираз обличчя його не видав.
– Так, авжеж, – кивнув Матіас. – Ракель і сама затрималася. Вечеряла з подружками і сьогодні навіть узяла відгул. Коли я телефонував недавно, вона була зайнята генеральним прибиранням. Жінки… Хто їх зрозуміє?
Харрі посміхнувся і запитав себе, чи існує на це стандартне запитання адекватна відповідь.
Чоловік у зеленій уніформі лікарняного санітара провіз до дверей гаража металеву каталку.
– До університету Тромсьо відправляємо? – запитав його Матіас.
– Попрощайся з Х’єлльсеном, – посміхнувся той у відповідь. У його вусі була ціла низка кілечок, щільно притиснутих одне до одного, як у жінок племені масаї. Тільки ті носять кільця на шиї, а ці надавали обличчю санітара якоїсь дратівливої асиметричності.
– Х’єлльсен? Справді? – Матіас зупинився.
– Тринадцять років на службі. Тепер черга Тромсьо копирсатися у нього всередині.
Матіас трохи підняв простирадло. Харрі побачив обличчя. Кістки черепа проступали крізь шкіру, розгладжуючи старечі зморшки на безстатевому, білому, наче гіпсова маска, обличчі. Харрі знав: це тому, що труп забальзамований, усі кровоносні судини наповнені сумішшю формаліну, гліцерину та спирту. Ця суміш протистоїть розкладанню тканин. До вуха була прикріплена металева пластинка з тризначним числом. Матіас стояв і дивився, як санітар котить Х’єлльсена до гаражних дверей. А потім – наче струсив із себе заціпеніння та оговтався.