– Набери клініку, – попросив Харрі.
Він почув, як швидко бігає по кнопках телефону пальчик Катрини. Вона простягла йому мобільний.
Боргхільд відповіла одразу. У короткому «слухаю вас» рівномірно були присутні і послужливість, й ентузіазм.
– Говорить Харрі Холе. Скажіть, до кого мені звернутися з приводу хвороби Фара?
Пауза.
– Це залежить від…
– Від чого?
– Від того, на що хворий пан Фар.
– Дійсно. А Ідар Ветлесен на місці?
– Він уже пішов.
– Пішов?
– Він грає в керлінг. Спробуйте зателефонувати іншого дня.
Її голос звучав невблаганно, і Харрі здогадався, що вона й сама вже збирається йти.
– В бюгдьойському керлінг-клубі?
– Ні, у приватному клубі. Неподалік від «Гімле».
– Дякую. Вдалих вихідних.
Харрі повернув Катрині телефон.
– Там ми його й притиснемо.
– Кого?
– Лікаря, асистент якого нічого не знає про хворобу, на якій шеф спеціалізується.
Запитавши перехожих, вони нарешті знайшли «Вілла Гранде» – приватне володіння, яке під час Другої світової війни належало норвежцю, чиє ім’я, на відміну від мореплавців на очеретяних човнах та шукачів Північного полюса, було відоме всім, у тому числі й за кордоном: міністру-президенту Норвегії, нацисту Квіслінгу, якого було розстріляно в 1945 році.
У дальньому кутку ділянки біля підніжжя невисокого пагорба стояв довгий дерев’яний будинок, схожий на давню солдатську казарму. Проминувши перші двері, поліцейські одразу відчули, як холодно всередині. За наступними дверима холод ще посилився. Там на льодяній доріжці знаходилося четверо чоловіків. Їхні вигуки луною відбивалися від дерев’яних стін. Ніхто з чоловіків не помітив появи Харрі та Катрини. Вони кричали услід гладенько відполірованому каменю, що ковзав доріжкою. Двадцяти кілограмам граніту з шотландського острова Ейлса-Крейг заступив дорогу ряд таких самих каменів, що вишикувалися біля зовнішнього з двох намальованих в кінці льодяної доріжки кіл. Чоловіки вискочили на лід, балансуючи на одній нозі та відштовхуючись другою, сперечалися, зіпершись на свої щітки, і вирішували, куди спрямовувати наступний камінь.
– Спорт для снобів, – буркнула Катрина. – Ти тільки подивися на них.
Харрі не відповів. Йому керлінг подобався. Щось було медитативне, заспокійливе в тому, як повільно рухався доріжкою камінь, наче плив Всесвітом, де нема тертя. Геть-чисто як космічний корабель у фільмі Кубрика, тільки не під акомпанемент Йоганна Штрауса, а під тихе шарудіння каміння та лютий скрип щіток.
І тут чоловіки їх помітили. Харрі пізнав двох журналістів: один був Арве Стьоп.
Ідар Ветлесен відокремився від них і рушив до Харрі.
– Прийшли пограти, Холе?
Він вигукнув це здалеку, ніби звертаючись до когось зі своїх, а не до Харрі, навіть видав вибух добродушного реготу. Але м’язи, що напружилися навколо щелепи, видали лікаря з головою. Він зупинився біля Харрі, дихання парою вирвалося в нього з рота.
– Гра скінчена, – вимовив Харрі.
– Не думаю, – посміхнувся у відповідь Ідар.
Харрі відчував, що холод уже проник крізь підошви черевиків та повільно посунув нагору по ногах.
– Ми б хотіли, щоб ви проїхали з нами до Поліцейського управління кримінальної поліції, – сказав Харрі. – Негайно.
– Навіщо? – здивовано посміхнувся Ідар.
– Бо ви намухлювали: ніякий ви не спеціаліст з хвороби Фара.
– Це хто вам сказав? – запитав Ветлесен і кинув короткий погляд на решту керлінгістів, бажаючи переконатися, що вони стоять досить далеко і нічого не чують.
– Ваш асистент. Вона – мабуть, зовсім випадково – й чути не чула про таку хворобу.
– Послухайте… – Голос Ідара здригнувся, і в ньому почулися нотки сум’яття. – Ви не маєте права вриватися сюди та тягти мене до поліції. Тільки не тут, не при…
– Ваших клієнтах? – підхопив Харрі та прищулився на Ідара через плече, повернувшись до Арве Стьопа, який вимітав крижане кришиво з-під одного з каменів, а сам у цей час розглядав Катрину.
– Я не знаю, що ви шукаєте, – понизив голос Ідар, – і я готовий співпрацювати. Але не тоді, коли ви принижуєте мене перед моїми найкращими друзями.
– Ну що, Ветлесене, продовжимо? – гукнув Ідара Арве Стьоп.
Харрі подивився на бідолашного хірурга. Цікаво, що він має на увазі, називаючи цих людей «найкращими друзями»? Дідько, якби у них був крихітний шанс витягти з Ветлесена хоч щось, то саме тут і зараз.