– Ноккену наче, Мьоллеру. І Кіккусену з Мьолларена. Записів у нас нема, але в моєї старої пам’ять мов капкан.
– Складіть, будь ласка, список: повне ім’я, адреса та приблизний вік. І надішліть мені на імейл…
– Імейлів не тримаємо, – перервав його старий, що пихтів. – І не передбачається. Факсом можна відправити, давайте номер.
І тут Харрі осяяло. Щоправда, якщо людину осяває, на це завжди є причина.
– Звісно, за давністю років усе не запам’ятаєш… Але чи не було серед ваших покупців Герта Рафто?
– Залізного Рафто? – посміхнувся Петер Флеск.
– Ви що, про нього чули?
– Та тут про нього всі чули. Ні, він у мене нічого не купував.
Комісар поліції Б’ярне Мьоллер часто повторював: для того, щоб виявити єдину можливість, треба виключити решту можливостей. Тому слідчий має не засмучуватися, а радіти, коли чергова версія зривається. До того ж Харрі всього лише «осяяло».
– Ну що ж, дякую і за це, – кивнув він. – Бувайте здорові.
– Рафто нічого не купував у мене, – раптом пролунав голос Петера Флеска, – це я у нього дещо купував…
– Що саме?
– Так, усілякі дрібнички. Срібні запальнички, пера золоті. Іноді я це купував. Хоча й знав, звідки воно.
– І звідки?
– А ви що, нічого не чули? Подейкували, що він прихоплював дещо з місць злочинів.
– А купувати, отже, у вас не купував…
– Рафто не цікавився нашим товаром.
– І папером? Папером теж не цікавився?
– Хвилиночку, там стара моя щось каже…
Флеск прикрив слухавку долонею, Харрі почув тільки окремі звуки: спочатку вигук, потім тиху розмову. А потім Флеск прибрав руку й сповістив тією самою кумедною бергенською вимовою:
– Вона мені нагадала: Герт Рафто і справді отримав залишок паперу. В обмін на голландську срібну підставку для ручки. Я ж кажу: у старої пам’ять – ого-го!
Харрі поклав слухавку й зрозумів, що поїздки до Бергена йому не минути.
Отже, до Бергена.
Була вже дев’ята вечора, а на столичній Брюнс-алле у будинку номер шість, на другому поверсі, все ще було світло. Збоку ця шестиповерхова будівля здавалася звичайним закладом: модний фасад, червона цегла, сіра сталь. До того ж ізсередини тут теж усе нагадувало заклад, оскільки робота майже усіх тутешніх співробітників – а їх нараховувалося близько чотирьохсот – була по-інженерному буденною: комп’ютерники, лаборанти, дослідники, фотографи й таке інше. Проте насправді в будівлі розташовувався Національний департамент по боротьбі з організованою злочинністю, як його називали тепер, а раніше – Головне управління кримінальної поліції Норвегії, або скорочено КРИПОС.
Отже, була вже дев’ята вечора, й Еспен Лепсвік до того часу встиг відпустити всіх своїх людей, що займалися розслідуванням убивств, так що в яскраво освітленій кімнаті перед ним сиділа лише одна людина.
– Так. Поки що небагато, – сказав Харрі Холе.
– Це такий пристойний замінник до «ні греця», чи не так? – Еспен Лепсвік потер пальцями очі. – Ну що, може, пропустимо по пивку, і ти мені розповіси, що ви там накопали?
Харрі розповідав, поки Еспен Лепсвік вів машину вниз до центру міста, до Міністерства юстиції, чиї будівлі вивищувалися по обидва боки вулиці. Коли Харрі закінчив, вони сіли за столик у популярному закладі, де було повно бажаючих пива студентів, іще більше – спраглих адвокатів та поліцейських.
– Я хочу взяти з собою до Бергена не Скарре, а Катрину Братт, – поділився Харрі. – Перед тим як вирушити до тебе, я подивився її папери. Вона ще, звісно, зелена, але, судячи з документів, уже попрацювала над двома справами про вбивства там, у Бергені. І наскільки я розумію, керував розслідуванням тоді ти.
– Братт, ну, звісно, пам’ятаю! – Еспен Лепсвік просяяв і підняв палець, замовляючи бармену ще пива.
– Ну і як, ти задоволений нею?
– З біса задоволений, з біса… здібна дівка. – Лепсвік підморгнув Харрі, і той спіймав його погляд – погляд утомленої людини з трьома порожніми пивними кухлями на столі. – Якби ми обоє були вільними, я, чорт забирай, зайнявся б нею безпосередньо. – І він допив рештки пива.
– Я мав на увазі… Ти вважаєш, вона нормальна?
– Нормальна?
– Ну, так. У ній є щось таке… не знаю, як сказати. Щось екстремальне.
– А-а, я розумію, що ти маєш на увазі. – Еспен Лепсвік повільно кивнув і спробував сфокусувати погляд на обличчі Харрі. – Послужний список у неї, звісно, ідеальний. Але, між нами кажучи, чув я від одного мужика дещо про неї та її чоловіка.
Лепсвік пошукав на обличчі Харрі хоча б дрібку схвалення, але не знайшов, та все одно продовжив:
– Ну, розумієш… Нагайки, наручники, садо-мазо… І звісно, вони ходили до таких спеціальних клубів.