Харрі відзначив подумки цю обмовку «особливо як подумаєш…». Таке часто можна почути у місцевих поліцейських відділах, де всі все одне про одного знають.
– У Рафто, здається, була дача на острові Фінньой?
– Так, і там пречудово можна було сховатися. – Мюллер-Нільсен витяг з-за голови свої кулачиська та склав їх на столі. – Ми шукали там, обнишпорили з собаками усі навколишні острови. Нічого.
– Ви не проти, якщо я поїду та подивлюся?
– Та нема на що там дивитися. У нас дача саме напроти будиночка Залізного Рафто. Так от, його будиночок зовсім розвалився. Нерозумно, що його дружина не хоче продати будинок, вона ж ніколи там не буває.
Мюллер-Нільсен поглянув на годинник:
– Мені час на зустріч, але один із наших співробітників, який тоді брав участь у розслідуванні, готовий показати вам усі рапорти та звіти.
– Не треба, – відмовився Харрі й подивився на фотографію Рафто, яку досі тримав у руці.
Раптом обличчя зі знімка здалося йому непевно знайомим, наче вони нещодавно зустрічалися. Може, бачив його з машини? Може, він обернувся на простого хлопця, мимо якого пройдеш і не помітиш? Охоронець на стоянці? Або продавець у винному магазині?… Харрі замотав головою, здаючись.
– А чому не Герт?
– Тобто? – перепитав Мюллер-Нільсен.
– Ви весь час називаєте його Залізним Рафто. Його ніколи не називали на ім’я?
Мюллер-Нільсен якось дивно поглянув на Харрі, зробив спробу розсміятися, але обмежився кривою посмішкою:
– Оце вже навряд… Гадаю, ніхто й не робив спроби.
– Що ж, дякую за допомогу.
Виходячи з відділу, Харрі почув, як Мюллер-Нільсен гукнув щось до нього. Комісар стояв у дверях свого кабінету, і слова, вириваючись з його рота, луною відбивалися від стін коридору:
– Гадаю, що самому Рафто це теж не дуже б сподобалося.
Опинившись на вулиці, Харрі зупинився і довго видивлявся на перехожих, які, зігнувшись під вітром та дощем, швидко крокували тротуаром. Те дивне відчуття його так і не полишило. Відчуття, що хтось – або щось – весь час знаходиться поруч, слідкує за ним, і варто йому подивитися навколо під правильним кутом та при правильному освітленні, як він одразу побачить спостерігача.
Катрина зустріла Харрі в означеному місці.
– Ось, позичила у приятеля, – сказала вона, поки вони вирулювали на катері від переповненої пристані.
Коли вони обігнули Нурнес, Харрі раптом почув вигук та обернувся. Його погляд наштовхнувся на тотемний стовп. Дерев’яні обличчя люто кричали йому вслід, роззявляючи роти. В каюті повіяло холодом.
– Це в Акваріумі морські леви кричать, – пояснила Катрина.
Харрі щільніше закутався у пальто.
Фінньой виявився зовсім маленьким острівцем. Окрім вересу, обсипаного краплями дощу, ніякої іншої рослинності тут не було. Проте була пристань, до якої Катрина вміло пришвартувала катер. Дачне поселення складалося з кількох десятків низеньких будиночків, що нагадували Харрі будинки у робочому передмісті, яке він бачив у Соуето.
Катрина підвела Харрі ґрунтовою доріжкою до одного з будиночків. Він вирізнявся серед інших: фарба зі стін облупилася, одне вікно було розбите. Катрина встала навшпиньки й відвернула плафон над дверима. Почувся неприємний звук, із плафона висипалися мертві комахи та ключ, який Катрина спіймала у повітрі.
– Я сподобалася його колишній дружині, – пояснила вона і встромила ключ у замкову шпарину.
Всередині пахло пліснявою та мокрими дошками. Харрі зіщулився у темряві, почув клацання вимикача, і в кімнаті засвітилося світло.
– Будинок вона не використовує, а електрика є, – здивувався Харрі.
– Тут комунальна мережа. За електрику сплачує держава, – відповіла Катрина, озираючись довкола.
Будиночок площею у двадцять п’ять квадратних метрів складався з комбінованої кухні-вітальні та спальні. На столі у вітальні та на кухонних лавах було повно порожніх пивних пляшок. Стіни голі, на підвіконні порожньо, на книжкових полицях теж.
– Тут ще підвал є, – сказала Катрина, показуючи на люк у підлозі. – Ну, що робитимемо?
– Шукатимемо.
– Що саме?
– А от знайдемо, то й дізнаємося.
– Це як?
– Важливі речі легше знайти, якщо шукаєш щось інше. Викинь усі думки з голови, нам потрібен вільний мозок. Ти зрозумієш, що шукала, щойно побачиш це на власні очі.
– О’кей, – замислено промовила Катрина.
– Шукай нагорі, – сказав Харрі, підійшов до люка й смикнув залізне кільце.
Вниз, у темряву, вели дощаті сходи. Він сподівався, що Катрина не помітила, як він призупинився.
До обличчя липло павутиння, але він крок за кроком сходив у темряву, яка пахла сирістю, землею та іржею. Намацав під драбиною вимикач, повернув, але безрезультатно. Єдиним джерелом світла у підвалі було червоне око холодильника, що стояв біля стіни. Харрі засвітив кишеньковий ліхтарик та знайшов двоє дверей. Комори.