Харрі читав, що слово «дедлайн» з’явилося в Америці під час Громадянської війни: коли людей для охорони полонених не вистачало, на землі малювали кола та заганяли їх туди. Усіх, хто виходив з кола, розстрілювали. Так і ці воїни пера там, унизу, в холі: полонені сидять за лінією смерті – дедлайном.
Харрі повертався до кабінету, де на нього чекала решта, аж раптом задзвонив мобільний. Це був Матіас:
– Ти чув моє повідомлення на автовідповідачі?
– Не встиг іще. У нас тут справжнє пекло. Може, я тобі зателефоную пізніше?
– Звісно, – відповів Матіас. – Але знаєш… це стосується Ідара. Я тут бачив у новинах, ви його шукаєте.
Харрі переклав слухавку до іншої руки:
– Викладай.
– Ідар зателефонував мені сьогодні вдень. Запитував про карнадріоксид. Він іноді телефонує, консультується щодо медикаментів: Ідар ніколи не був сильний у фармацевтиці. Так що я спочатку не звернув уваги. Я, власне, телефоную, бо карнадріоксид небезпечний для життя. Подумав, раптом це вам стане у нагоді.
– Звісно, звісно… – Харрі рився у кишені, де в нього завалявся недогризок олівця та трамвайний квиток. – Карна?…
– Карнадріоксид. Він містить особливу отруту й використовується як знеболювальне у ракових та ВІЛ-хворих. У тисячі разів сильніший за морфін, і навіть невелике передозування миттєво призводить до паралічу м’язів. Органи дихання та серце спиняються, і людина помирає миттєво.
– Ну й діла, – пробурмотів Харрі, записуючи. – Про що ви ще розмовляли?
– Більше ні про що. Судячи з усього, він кудись поспішав. Просто подякував, і ми попрощалися.
– Є в тебе припущення, звідки він міг телефонувати?
– Ні. Але точно не з кабінету: акустика була якась дивна. Таке враження, що говорять з церкви чи печери, розумієш?
– Розумію. Дуже дякую, Матіасе. У разі чого ми тобі зателефонуємо.
– Радий допомогти, чим можу…
Закінчення Харрі не почув, поквапившись натиснути «відбій».
У кабінеті зібралася уся їхня невелика слідча група, на столі стояли чашки з кавою, наступна порція води закипала в чайнику, піджаки звисали зі спинок стільців. Скарре щойно повернувся з Бюгдьой та доповів про розмову з матір’ю Ідара Ветлесена. Та сказала, що ані про що й гадки не має, і взагалі це напевне страшна помилка.
Катрина зателефонувала асистентці Ветлесена, Боргхільд Муен, яка сказала приблизно те саме.
– Вранці допитаємо їх, якщо буде треба, – вирішив Харрі. – А зараз у нас більш серйозна проблема.
Усі троє подивилися на нього. Харрі розповів про свою розмову з Матіасом та прочитав на зворотному боці трамвайного квитка: «Карнадріоксид».
– Думаєш, він саме так скоював убивства? – запитав Гольм. – За допомогою паралізуючого препарату?
– Точно. Ось чому він ховає тіла, – втрутився Скарре. – Щоб ми не виявили речовину при розтині, інакше слід приведе до нього.
– Нам відомо тільки одне, – сказав Харрі. – В Ідара Ветлесена нервове виснаження. Якщо він і є Сніговик, то змінить модель поведінки.
– Питання в тому, на кого він полює у цей момент. – Катрина нервово пересмикнула плечима. – Хтось незабаром помре від цієї речовини.
Харрі потер підборіддя:
– Катрино, у тебе вже є роздруківка телефонних дзвінків Ветлесена?
– Так, є номери телефонів та імена. Ми з Боргхільд усе перевірили. Здебільшого це пацієнти. Було ще дві розмови з адвокатом Корном та розмова з Матіасом Лунн-Хельгесеном, про якого ти вже говорив. І ще один номер, зареєстрований на видавництво «Поппер».
– Роботи зараз у нас нема, – сказав Харрі. – Можемо, звісно, сидіти тут, пити каву та чухати порожні наші голови, а можемо розійтися по домівках та повернутися вранці з так само порожніми, але відпочилими головами.
Решта мовчки дивилася на нього.
– Я не жартую, – запевнив він. – Давайте додому, чорт з ним з усім!
Харрі зголосився підвезти Катрину до району Грюнерльокка, колишнього робочого кварталу. Там вона попросила висадити її біля старовинного чотириповерхового будинку на вулиці Сейльдуксгата.
– Де твоя квартира? – запитав він і нахилився до вікна.
– Третій поверх, ліворуч.
Він подивився на третій поверх. Усі вікна були темні. Занавісок він теж не побачив.
– Схоже, твого чоловіка немає вдома. Або, певне, він уже ліг спати.
– Може, й ліг. – Катрина наче й не збиралася виходити з машини. – Харрі!
Він поглянув на неї.
– Ти розумієш, що я мала на увазі, коли сказала, що питання в тому, на кого зараз Сніговик полює?
– Гадаю, що так, – відповів він.
– Те, що ми побачили на Фінньої, – це не просто вбивство випадкової людини, котра, як здалося вбивці, забагато знала. Воно було заздалегідь сплановане.