– Гуннаре, так далі тривати не може.
Гуннар Хаген пустився у пояснення: і раніше бувало так, казав він, що Харрі надовго зникав, працюючи не в себе у кабінеті; до того ж до «справи Сніговика» додали ще кілька побічних розслідувань – ними, можливо, Харрі й займається…
Але начальник поліції був налаштований рішуче:
– Ні, Гуннаре, чаша мого терпіння переповнилася.
– Він – найкращий слідчий управління, – виправдовувався Гуннар.
– І найгірший його представник. Ти хочеш, щоб такий приклад стирчав перед очима наших молодих слідчих, Гуннаре? Він алкоголік. Усі знають, що він напився у «Фенрисі» і після цього на роботі не з’являвся. Якщо ми з цим примиримося, то знизимо планку вимог до непоправно низького рівня.
– Але ж розголос! Ми не можемо…
– Ресурс попереджень ми вичерпали. Правила щодо перебування на офіційній службі людини з алкогольною залежністю абсолютно чіткі.
Ця розмова все ще лунала у вухах Хагена, коли він знову постукав у двері кабінету начальника управління.
– Він на місці, – сказав Хаген, зазираючи до кабінету шефа.
– Хто?
– Харрі Холе. Мені зателефонувала Лі. Вона бачила, як він заходив до свого кабінету.
– Он як! – відгукнувся начальник, підводячись з місця. – Тоді давай відразу до нього.
Вони йшли коридором на шостому поверсі Поліцейського управління. Оскільки всім було відомо, що зараз відбуватиметься, то всі повисовували голови зі своїх кабінетиків та дивилися вслід двом суворим чолов’ягам, що йшли пліч-о-пліч.
Підійшовши до дверей кабінету номер шістсот шістнадцять, обидва спинилися, і Хаген набрав повітря у легені.
– Шефе… – почав він, але відразу взявся за ручку і смикнув двері на себе.
Вони стояли у проймі дверей і дивилися, не вірячи власним очам.
– Боже милосердний! – прошепотів начальник поліції.
За столом сидів Харрі Холе у футболці, з гумовим джгутом на біцепсі. З вени прямо під джгутом стирчав шприц. Вміст його був прозорий, а на молочно-білій руці Харрі вони навіть від дверей побачили кілька червоних крапок від уколів.
– Ти, трясця твоїй матері, чим тут займаєшся, хлопче? – прошипів начальник управління, заштовхнув Хагена до кабінету і зачинив двері.
Харрі підвів голову і подивився на них відсутнім поглядом. Потім вийняв шприц, подивився, скільки рідини там залишилося, відкинув його вбік і щось позначив на аркуші паперу.
– Отже, це, мабуть, і на краще, Холе, – загрозливо почав начальник управління, – бо у нас погані новини.
– Це у мене кепські новини, шановні, – відповів Харрі, – відірвав шматочок вати з упаковки, що лежала поруч, та приклав до руки. – Ідар Ветлесен не міг самостійно позбавити себе життя. А це означає… хоча ви самі розумієте, що це означає.
Гуннар Хаген ледве стримав посмішку. Уся ситуація виглядала так безглуздо, що мозок просто не зміг її осмислити. По обличчю шефа він бачив, що той теж геть розгубився.
Харрі подивився на годинник і підвівся:
– Зустрічаємося приблизно за годину. Тоді все й дізнаєтеся, а поки що мені треба зайнятися ще дечим. – І старший інспектор, полишивши двох занімілих від подиву начальників, відчинив двері й пішов геть широкими сягнистими кроками.
Через годину та чотири хвилини по тому Гуннар Хаген, начальник відділу вбивств, начальник Поліцейського управління Осло та Турлейф, начальник Головного управління поліції Норвегії, увійшли до кабінету № 1, заповненого принишклим, наче миші, людом. Зібралися усі члени груп і Лепсвіка, і Холе, але було чути тільки голос Харрі. Начальство стояло позаду всіх і втупилося на екран проектора, на якому змінювалися знімки тіла Ідара Ветлесена, зроблені у керлінг-клубі.
– Як бачите, – казав Харрі, – шприц знаходиться у Ветлесена в правій руці. Нічого незвичного, оскільки він був правшею. Але! Я звернув увагу на його черевики. Дивіться.
Новий знімок – черевики великим планом.
– Черевики – наш єдиний доказ, але його досить, бо саме їх відбитки ми знайшли на місці злочину в Солліхьогді. А тепер – увага на шнурки, – Холе ткнув указкою. – Я вчора експериментував із власними черевиками. Так от, щоб вузол розташовувався саме так, я маю бути шульгою, або черевики мені має зашнурувати хтось інший.