– Ви, як на мене, відповідати не збираєтеся.
Стьоп вітально підняв келиха:
– Чудовий випад, Холе. Ми, преса, користуємося цим прийомом щодня. Зазначте: я зовсім не відмовляюся відповідати, а просто не хочу робити це негайно. Це значить – мені треба подумати.
Стьоп повернувся до вікна, киваючи собі самому:
– Я не відмовляюся, просто хочу обміркувати відповідь. І вам доведеться добряче зачекати.
– У мене повно часу.
Стьоп озирнувся:
– Я не стану ним зловживати, Холе. Гадаю, ви розумієте, що я як журналіст зобов’язаний розголосити всю цю історію.
– Розголосити?
– Холе, матері вашій ковінька, я що, не розумію, що ви прийшли до мене з бомбою в кишені? Але в жодне видання не просочилося ані крихти відомостей про те, що зі смертю Ветлесена не все так зрозуміло. І якщо я зараз дам вам відповідь, яка переконає вас у повній моїй непричетності, то ви розвернетеся та й підете, не кинувши мені навіть найменшої інформаційної кісточки. Адже так, Холе?
Харрі зрозумів, чим усе це пахне. Так, Стьоп виявився набагато розумнішим, ніж він думав.
– Ви не про ту інформацію кажете, – зробив він хід у відповідь. – Інформація, яка вам зараз стала б у нагоді, стосується відповідальності за відмову від співпраці зі слідством.
– Туше! – зрадів Стьоп. – Але як журналіст та ліберал я волію зайняти досить певну позицію. Я – пес на цепу, що охороняє свободу від ворожої їй системи. Невже я можу сумирно піддаватися тиску представників влади, не висуваючи жодних умов?
– І що це за умови?
– Ексклюзивна інформація щодо справи, звісно.
– Я обіцяю вам ексклюзивну інформацію, – негайно відповів Харрі, – разом із підпискою про нерозголошення. Жодній живій душі.
– Ні-ні, так ми нікуди не просунемося. Шкода. – Стьоп засунув руки в кишені. – Ну що ж, у мене хоча б з’явилися підстави порозмірковувати, чи ту людину обрала поліція у злодії.
– Я вас попередив.
– Дякую, – зітхнув Стьоп. – А ви подумайте, Холе. В суботу наша газета святкуватиме ювілей. У «Плазі». Шістсот гостей відзначатимуть двадцятип’ятиріччя «Ліберала». Непогано для газети, яка все життя розширювала межі свободи слова і щодня лавірувала у брудних водах нашої юриспруденції. І за двадцять п’ять років, Холе, ми в суді ще не програли жодної справи. Я обговорю все з нашим адвокатом, Юханом Кроном. Здається, ви з ним знайомі?
Харрі сумно кивнув. Стьоп зробив ледве помітний жест у бік дверей, показуючи, що він вважає розмову вичерпаною.
– Обіцяю допомогти усім, чим зможу, – сказав він у передпокої, – але й ви допоможіть нам.
– Ну, ви самі добре розумієте, що така угода для нас неможлива.
– Ви навіть не зрозуміли, що за угода мається на увазі, Холе, – посміхнувся Стьоп і відчинив двері. – Навіть не зрозуміли. Гадаю, ми незабаром зустрінемося.
– Не думав, що ми так швидко побачимося, – сказав Харрі у прочинені двері.
Ракель подолала останні сходинки на шляху до його квартири.
– Ні, думав, – заперечила вона, кинулася до нього, штовхнула у передпокій, захряснула ногою двері, ухопила його голову обіруч і жадібно поцілувала. – Ненавиджу тебе, – промовила вона, розстібаючи його ремінь. – Адже ти розумієш, саме зараз мені цього зовсім не потрібно!
– То йди, – відповів він, розстібаючи на ній пальто та блузку.
На її штанях збоку була блискавка. Харрі смикнув її і ковзнув рукою по спині і нижче, де пальці намацали шовк білизни. У передпокої було тихо, чулося лише їхнє дихання, шелест одежі. Цокнули підбори, коли вона відірвала ноги від підлоги, впускаючи його в себе.
Потім, коли вони лежали в ліжку і курили одну сигарету на двох, Ракель звинуватила його в тому, що він – наркодилер.
– Отак вони й роблять: перші дози отримуєш безкоштовно, – сказала вона. – А потім, як підсядеш…
– …платитимеш… – Харрі випустив угору два кілечка, велике та маленьке.
– …за дороге задоволення, – закінчила Ракель.
– Ти ж тут тільки заради сексу. – Харрі повернув до неї голову. – Адже так? Я знаю.
Ракель погладила його по грудях:
– Ти так схуд, Харрі…
Він не відповів. Чекав.
– З Матіасом усе не так, – нарешті сказала вона. – Тобто у нього все добре. Чудово навіть. Це зі мною щось не так.
– А що ж таке з тобою?
– Якби ж то я знала! Дивлюся на Матіаса, а сама думаю: чоловік моєї мрії – це ти. І думаю, мене він наче збуджує, точніше, я намагаюся, щоб мене збуджував саме він. Я мало не накидаюся на нього, бо хочу бажати, розумієш? Усе могло б бути так добре… Але у мене не виходить.