– Можемо, – відповіла Катрина. – Я телефонувала одній знайомій, дівчина працює в «Лібералі». Вона сказала, що за межами редакції Стьоп не надто товариський і час здебільшого проводить у квартирі на Акер-Брюгге у гордовитій самотності. Коли не приводить до себе жінок, звісно.
Харрі поглянув на Катрину. Вона нагадала йому занадто старанного студента, який вічно випереджає професора на цілий семестр.
– Отже, дамочки до нього злітаються зграями? – посміхнувся Скарре.
– За відгуками моєї подруги, Стьоп великий бешкетник щодо цього. Щойно вона сама потрапила у його поле зору, він дав їй зрозуміти, що, коли вона хоче виправдати його професійні сподівання як журналіст, то їй доведеться розсунути ноги.
– От сучий син! – фиркнув Скарре.
– Атож, вона такої самої думки, – підтвердила Катрина. – Але як би там не було, тепер вона журналіст – по саме нікуди.
Гольм та Харрі реготнули.
– Запитай у неї, може, вона назве кілька його подружок, – зауважив Харрі, підводячись з місця. – А потім зателефонуй, будь ласка, іншим працівникам редакції та постав те саме запитання. Нехай відчує, що ми дихаємо йому в потилицю. Ну, погнали.
– А ти? – запитала Катрина, залишаючись на місці.
– Що «я»?
– Ти нам не сказав, як ти вважаєш: бреше він чи ні?
– Ну, – посміхнувся Харрі, – у будь-якому разі не все, що він сказав, було правдою.
Усі витріщилися на нього.
– Він сказав, що не пам’ятає, про що розмовляв з Ветлесеном під час останньої телефонної розмови.
– І що?
– А ось що! Коли ти дізнався, що хлопець, з яким ти нещодавно розмовляв, розшукувався як серійний убивця і до того ж наклав на себе руки, то хіба не спробуєш негайно згадати всю розмову, крутячи так і сяк кожне слово, щоб зрозуміти, міг ти раніше про все здогадатися чи ні?
Катрина повільно кивнула.
– Окрім того, – продовжував Харрі, – мене цікавить, чому Сніговик з’явився й одразу написав мені того дивного листа ще до того, як я став його шукати. А тепер, коли я підійшов до нього досить близько, він так засмутився, що намагався підкласти замість себе Ветлесена.
– Може, у нього в обох випадках був мотив, – припустила Катрина, – і він спеціально вказав тобі на Ветлесена? Може, у нього з ним були особливі порахунки? І він показав тобі шлях, яким ти маєш іти?
– Або, може, – втрутився Гольм, – він хотів так ляснути тебе по носі. Убив Ветлесена, причаївся та тихцем і святкує перемогу.
– Та облиште! – фиркнув Скарре. – Вас послухати, то можна подумати, що між Сніговиком та Харрі якісь особисті розбірки.
Усі троє мовчки втупилися в нього.
– А що? Що таке? – наморщив лоб Скарре.
Харрі зняв піджак з вішалки:
– Катрино, поїдь, будь ласка, знову до Боргхільд. Скажи, що тепер ми маємо повне право ознайомитися з медичними картами. Я прикрию, якщо треба. І потім розповіси, що там в Арве Стьопа… Ну, всі висловились, бо я вже іду?
– Та жінка з Твейти, – нагадав Гольм, – Камілла Лоссіус. Її досі не знайшли.
– Тримай на контролі, Гольме.
– А ти куди? – запитав Скарре.
Харрі посміхнувся:
– Піду повчуся грати в покер.
Харрі стояв біля дверей Валянка на сьомому поверсі блочного будинку на Фрогнерплас і відчував те саме, що й багато років тому, коли під час канікул жив в Уппсалі. Там, за цими дверима, – останній шанс, останній вихід зі становища, бо решті хлопців він уже телефонував. Валянок, або Асбйорн Валлнек, як його назвали при народженні, відчинив і мовчки подивився на Харрі. Він теж знав. Як і тоді. Останній шанс.
За маленьким передпокоєм розташовувалася тридцятиметрова квартира, яку при бажанні можна було назвати тільки вітальнею, поєднаною з кухнею, або кімнатою з кухонькою. Який тут був сморід! Річ у тім, що у Валянка дуже пітніли ноги. Пітніли й смерділи. Він успадкував цю особливість – як і прізвисько – від свого батька, який був упевнений, що просте сільське взуття всотує неприємні запахи.
Щоправда, у Валянкового смороду був один плюс: він перебивав будь-які інші запахи. Гори немитого посуду, купи недопалків, просяклі потом футболки, розвішані на спинках стільців, – усе це вже було байдуже. Напевне, не брехали, подумав Харрі, що саме сморід від ніг Валянка став причиною його грандіозного програшу у півфіналі чемпіонату з покеру в Лас-Вегасі.
– Давненько, – буркнув Валянок.
– Так. Дякую, що знайшов час зустрітися.
Валянок посміхнувся, наче Харрі утнув штуку. А Харрі, в якого не було ніякого бажання залишатися тут ані на хвилину понад необхідне, перейшов до справи: