– Чому? – запитав Беккер й обережно нахилився над полум’ям запальнички.
– Я до цього ще повернуся. Ви маєте зрозуміти, що коли не станете співпрацювати, я не зможу надалі приховувати цю інформацію від журналістів.
– А, ви – добрий слідчий. А лихий – той, що допитував мене учора, так?
– Вірно, Беккере, я – добрий слідчий. І я б хотів поставити вам кілька запитань без протоколу. Все, що ви розповісте, не буде, та й не може бути використане проти вас. Ви згодні відповідати?
Беккер знизав плечима.
– Еспен Лепсвік, котрий допитував вас учора, вважає, що ви брешете. – Харрі випустив дим убік від датчика пожежної сигналізації на стелі.
– Про що?
– Про те, що в гаражі в Камілли Лоссіус ви тільки поговорили з нею і відразу пішли.
– Але це правда.
– А він вважає, що ви викрали її, вбили і розчленували тіло.
– Та це якесь божевілля! – перервав його Беккер. – Ми просто поговорили з нею, присягаюся!
– А чому ви відмовляєтеся сказати нам, про що була розмова?
– Я вже сказав: це приватна справа.
– І ви заявляєте, що телефонували Ідару Ветлесену в день його вбивства теж через якусь приватну справу, так?
Беккер пошукав очима попільничку.
– Слухайте. Я не скоїв нічого протизаконного, але я відмовляюся відповідати на запитання, поки не прийде мій адвокат. Він буде тут уже сьогодні.
– Вчора ввечері ми пропонували вам адвоката, який міг би приїхати негайно.
– Мені потрібен нормальний адвокат, а не якийсь там… громадський. Вам не здається, що час пояснити причину, чому ви вважаєте, що я щось таке вчинив з Лоссіусовою бабою?
Харрі здивувався на таке формулювання, точніше, на саме слівце «баба».
– Якщо вона зникла, – продовжив Беккер, – ви мали арештувати самого Лоссіуса. Адже у таких історіях завжди винен чоловік, хіба ні?
– Так, – погодився Харрі. – Але у нього є алібі: коли вона зникла, він був на роботі. А ви тут з тієї простої причини, що ми вважаємо: ви і є Сніговик.
Беккер розтулив рота і закліпав очима, точнісінько як позавчора ввечері у своїй вітальні на Хоффсвейєн. Харрі ткнув пальцем у цигарку, яка безвільно повисла в руці Беккера:
– Ви хоч трохи затягніться, а то сигналізація спрацює.
– Сніговик? – нарешті заговорив Беккер. – Це ж Ветлесен.
– Ні, – відповів Харрі. – Ми знаємо, що це не так.
Беккер ще кілька разів кліпнув очима, а потім почувся гіркий та сухий сміх, більше схожий на кашель. Він сказав:
– Так от чому ви нічого не повідомили журналістам! Вони не мусять знати, що поліція так… облажалася. Тепер зрозуміло, чому ви так завзято взялися за пошуки справжнього Сніговика чи того, хто підійшов би на його роль.
– Точно, – погодився Харрі й затягнувся сигаретою, – і зараз на його роль підходите ви.
– Зараз? Мені здавалося, ваша роль – стверджувати, що ви абсолютно впевнені в моїй провині, щоб я міг вам заперечувати.
– Але я не впевнений, – відповів Харрі.
Беккер заплющив очі:
– Це що, такий викрут, еге ж?
Харрі знизав плечима:
– Та ні. Просто відчуття. Мені треба, щоб ви довели свою невинність. Бо перший короткий допит залишив чітке враження: ви багато приховуєте.
– Та мені не було чого приховувати! Тобто я хочу сказати, мені нема чого приховувати. Я просто не бачу причин розповідати вам про мої особисті справи. Оскільки нічого такого я не скоював.
– А тепер слухайте, Беккере. Я вважаю, що ви не Сніговик і не вбивали Каміллу Лоссіус, і впевнений, що ви розважлива людина, яка розуміє: краще розповісти про ваші особисті справи мені тут і зараз, ніж завтра прочитати в газетах про те, що професор Беккер арештований через підозру у скоєнні низки вбивств на території Норвегії. Бо коли навіть завтра вранці вас випустять та знімуть з вас усі підозри, газетні статейки назавжди зіпсують вашу репутацію. І зашкодять вашому синові.
Харрі бачив, як борлак Філіпа Беккера заходив туди-сюди на неголеній шиї. Він обмірковував слова старшого інспектора і нарешті зважився. Харрі почув придушений, можливо, від сигаретного диму, голос:
– Бірта, моя дружина, була шльондрою.
– Он як? – Харрі спробував приховати подив.
Беккер відкинув цигарку на цементну підлогу, потягнувся до піджака і вийняв з кишені чорну записну книжку:
– Я знайшов це того дня, коли зникла Бірта. Блокнот лежав у шухляді її письмового стола. Навіть не вважала за потрібне заховати. На перший погляд, зовсім невинний щоденничок. Щоденні замітки, щоб ні про що не забути, і телефонні номери. Проте коли я намагався дізнатися в довідковій, що це за номери, то виявилося – таких не існує. Вона їх зашифрувала. Хоча, боюся, ця хвойда не була вправним шифрувальником: мені вистачило дня, щоб їх розшифрувати. Усі до єдиного.