Ерік Лоссіус володів і керував фірмою «Завантаження та перевезення», яка займалася, зрозуміло, вантажними перевезеннями й непогано почувалася у цій не надто прибутковій галузі завдяки фіксованим цінам, агресивній маркетинговій політиці, дешевій іноземній силі та типовій угоді, за якою оплата готівкою проводилася після того, як речі вже були завантажені, але до того, як відправлялися за вказаною адресою. Лоссіус не втратив грошей ані на жодному клієнті, бо, окрім усього іншого, в угоді було дрібним шрифтом зазначено, що термін для подання скарг про ушкодження та втрати при перевезенні становить лише два дні. Тому дев’яносто відсотків відносно великої кількості скарг надходили пізніше обумовленого терміну і не розглядалися. Щодо решти десяти відсотків, то Ерік Лоссіус віртуозно використовував усі бюрократичні прийоми, і ті робили його абсолютно неприступним для будь-яких скаржників, і навіть звичайні рекламаційні справи були такими виснажливими, що люди, які після переїзду побачили своє піаніно розбитим або недорахувалися плазмового телевізора, врешті-решт здавалися.
Ерік Лоссіус прийшов у цей бізнес зовсім юним і працював спочатку в попереднього власника «Завантаження та перевезення». Той був другом його батька, і, власне, батько й наполіг, щоб Ерік пішов туди працювати.
– Хлопець надто непосидющий для школи, але зарозумний, щоб стати мерзотником, – сказав він власникові. – Можеш узяти його до себе?
Спочатку Еріка взяли на посаду менеджера по роботі з клієнтами. Він отримував тільки відсоток від угоди й зарекомендував себе як старанний і працелюбний працівник. Він був привабливим чоловіком. Від матері йому дісталися карі очі, а від батька – густе кучеряве волосся. Коли жінки бачили перед собою юного атлета, вони забували, що можна замовити перевезення в іншій фірмі, і підписували угоду на місці. А він був кмітливий, вправний, отож, коли жінки просили його зайнятися ще якоюсь роботою, виявляв такт та почуття міри.
Ціни тоді були низькими, а розміри компенсації за збитки або втрату при перевезенні – високі. За п’ять років фірма мала доволі високий оборот, а Ерік став правою рукою власника у всьому, що стосувалося бізнесу. Якось, коли вони переносили стіл до нового кабінету Еріка, що був поверхом вище, поряд з кабінетом власника, із шефом стався інфаркт, він упав і помер на місці. Наступними днями Ерік утішав вдову, як умів – а вмів він досить непогано, – і за тиждень після похорону вони зійшлися при майже символічній зміні в структурі їхнього, як висловився Ерік, «маленького підприємства, яке працює у ринковому сегменті з низькою прибутковістю, високим ризиком та майже не існуючими гарантіями». У розмові він не раз підкреслював, що для нього найголовніше, аби справа усього життя дорогого небіжчика не заглухла, а перейшла до надійних рук. Коли він промовив це, в його карих очах блиснула сльоза, а вдова, ніжно торкнувшись його долоні, сказала, що тепер він має неодмінно особисто з’являтися до неї й доповідати про стан справ.
Так Ерік Лоссіус став власником «Завантаження та перевезень» і насамперед викинув до смітника усі скарги про пошкодження та втрату вантажу, переписав типовий контракт та надіслав листи із пропозицією послуг усім домовласникам найдорожчого та найпрестижнішого району Осло – західного, куди і переїжджали частіше, і платили більше.
У тридцять років Ерік Лоссіус зміг собі дозволити два «БМВ», дачу в околицях Канна та велику віллу в районі Твейта, де блочні будинки (в одному з яких він виріс) не заступали сонця. Коротше, він зміг собі дозволити Каміллу Санден.
Камілла була саме із західного Осло і походила з роду збанкрутілих власників бізнесу готового одягу. Вона жила в Бломменхольмі, районі, який здавався синові простого трудяги таким же дивним, як і французькі вина, які він тепер у себе в Твейті складував у підвалі метровими штабелями. Коли він увійшов до цього великого будинку й побачив усі речі, готові до перевезення, він помітив і те, чого ще не мав, але мав отримати: стиль, клас, аристократизм та непоказну пиху, яку чемні посмішки тільки підкреслювали. І все це уособлювала Камілла, яка сиділа на балконі й дивилася на Осло-фіорд крізь великі сонцезахисні окуляри. Окуляри, як зрозумів Ерік, запросто могли бути куплені на найближчій бензозаправці, але на ній виглядали як «Гуччі», «Дольче і Габбана» та решта інших марок, як у біса вони там називаються.
Тепер він знав, як вони називаються. Усі.
Він перевіз їхні речі, окрім кількох картин, які пішли на продаж. Вони переїхали до будинку, значно меншого за розміром та у значно менш фешенебельному місці. Від них не надійшло жодної скарги про втрату, вони не згадали ані про жодну з тих речей, що він поцупив з їхнього вантажу. Навіть коли Камілла, вже Лоссіус, стояла у вінчальній сукні в церкві у Твейті, а поруч мовчки стояли свідки – хлопці із блочних будинків з робочих околиць, батьки Камілли ані словом, ані поглядом не показали, що не схвалюють вибір дочки. Напевне, тому, що бачили: Камілла та Ерік певним чином доповнюють одне одного: у нього нема стилю, а в неї – грошей.