– Це ти жартуєш так по-дурному, чи що?
– Можливо. – Харрі простягнув їй сигарету.
– Але сам ти на це не сподіваєшся?
– Знаєш, у керівництва було більше ніж досить часу, щоб зрозуміти: Ветлесен – не той, хто нам потрібен. Але Хаген з начальником управління провели прес-конференцію, на якій вітали один одного з розкриттям справи…
Ракель зітхнула:
– А я скучила за управлінням.
– Гм.
Вона поглянула на сигарету:
– Ти коли-небудь зраджував, Харрі?
– Що значить – «зраджував»?
– Коли ти кохаєш людину, але спиш з кимось іще.
– Так.
– А тоді, коли ми з тобою були разом?
– Ти знаєш, я не можу бути цілком у цьому впевнений.
– Гаразд, а в тверезому стані?
– Ні, ніколи.
– А як ти вважаєш, чому я зараз тут?
– Ти це з цікавості запитуєш?
– Я серйозно, Харрі.
– Я знаю. Але не знаю, чи хочу відповідати.
– Тоді більше не отримаєш сигарети!
– Облиш. Я вважаю, що ти гадаєш, ніби хочеш мене, а насправді хочеш відчувати бажання до нього…
Ці слова нависли над ними, наче грізне «Ме5не, текел, фарес», накреслене на стіні спальні.
– Ти такий… безапеляційний. – Ракель простягла Харрі сигарету і схрестила руки на грудях.
– Може, ми не будемо тоді цього торкатися? – запропонував він м’якше.
– Але мені треба про це поговорити! Невже ти не розумієш? Бо я божеволію. Господи, я вже й так збожеволіла, якщо я тут… – І вона натягнула ковдру до підборіддя.
Харрі повернувся до неї. Він до неї ще навіть не доторкнувся, а вона вже втисла голову в подушку, заплющила очі, і крізь її трохи розтулені губи виривалося часте дихання. І він подумав: як їй це вдається? Так швидко перескочити від соромливості до хтивості? Чому вона така… прямолінійна?
– Як ти гадаєш, – запитав він, і вона одразу розплющила очі, сповнені розчарування та образи, адже він так і не доторкнувся до неї, – може, докори сумління й розпалюють у нас цю пристрасть? Ми зраджуємо не всупереч сорому, а завдяки йому?
– У цьому щось є, – подумавши, погодилася вона. – Але так буває не завжди. І вже точно не сьогодні.
– Колись я запитав тебе, і ти сказала…
– Я збрехала, – зізналася вона. – Я зраджувала і раніше.
– Гм.
Так вони лежали в тиші, і до них долинав лише шум переповненої в час пік Пілестредет. Ракель прийшла до нього відразу після роботи, і він знав, що в неї попереду чимало справ. З Олегом та й узагалі. Незабаром їй доведеться піти.
– Знаєш, що я в тобі ненавиджу? – запитала вона врешті-решт, боляче смикаючи його за вухо. – Що ти такий з біса погордливий і ніколи ні про що не запитуєш.
– Ну, – відповів Харрі, беручи сигарету та дивлячись на її оголене тіло, поки вона підводилася з ліжка. – Навіщо мені знати?
– Для того, для чого й чоловікові Бірти. Щоб покінчити з брехнею. Правду – на бочку!
– Вважаєш, правда зробила Філіпа Беккера менш нещасним?
Вона просунула голову у комір светра. Чорний в’язаний светр з грубої вовни обтягував її груди, притулявся до шкіри. Харрі подумав, що коли і ревнував її, то лише до цього светра…
– Знаєте що, пане Холе? Для людини, робота якої полягає у пошуку непривабливої правди, ви надто полюбляєте брехню у власному житті.
– Гаразд, – погодився Харрі та ткнув сигаретою в попільничку. – Я слухаю.
– Це було ще в Москві, коли я жила з Федором. Усе почалося з молодого аташе з норвезького посольства, з яким ми разом навчалися в аспірантурі. І були шалено закохані.
– І що?
– А те, що у нього була ще жінка. Коли він вирішив з нею розстатися, вона заявила, що вагітна. А оскільки в мене завжди був гарний смак стосовно чоловіків… – Закусивши губу, Ракель натягнула чоботи. – Я обрала того, хто не став би тікати від відповідальності. Аташе виклопотав собі роботу в Осло, і ми більше не бачилися. А я вийшла заміж. За Федора.
– А невдовзі дізналася, що вагітна?
– Так. – Вона застебнула пальто і поглянула на нього. – Взагалі я гадала, що саме тому ми розсталися, що я завагітніла. Бо Олег – плід не щасливого, а нещасного кохання. Як ти вважаєш?
– Не знаю, – відповів Харрі. – Знаю тільки, що результат вийшов чудовий.
Вона вдячно усміхнулася йому, нахилилася й цмокнула в чоло:
– Ми більше ніколи не побачимося, Холе.
– Звісно, ні, – сказав він, сів на ліжко й дивився на голу стіну, поки не почув, як важкі двері внизу зачинилися з глухим гуркотом.
Тоді він підвівся, дійшов до кухні, відкрив кран і дістав з полиці чисту склянку. І поки чекав, коли вода стане холоднішою, ковзнув поглядом по календарю з фотографією Олега та Ракелі в небесно-блакитній сукні, а потім по підлозі. Там були сліди від взуття. Мабуть, їх залишила Ракель.