Темою передачі були «дорослі ігри», і це типово для «Боссе»: тема мала бути серйозною, не переростаючи у важливу. Щось таке, в чому будь-хто з гостей хоч трохи розбирався та міг про це поговорити. На дивані вже сиділа жінка-психолог, у якої були праці на цю тему, але головним гостем був, звісно, Арве Стьоп. Головним приводом було те, що в суботу його газета «Ліберал» збиралася відзначати своє двадцятип’ятиріччя. Здається, сам Стьоп, записний плейбой, не проти дорослих ігор. Це з’ясувалося під час попереднього візиту Уди до нього на квартиру. Коли вона провела паралель із старіючим Х’ю Хефнером, засновником журналу «Плейбой», який сидить уранці з чашкою кави та сигаретою, а навколо вирує вічна парубоцька вечірка, Стьоп вдоволено посміхнувся. Вона весь час відчувала на собі його погляд, зацікавлений, жадібний, аж поки не запитала, чи є в нього діти, спадкоємці імперії.
– А у вас самої є діти? – поцікавився він.
І коли вона відповіла заперечно, він, на її подив, миттю втратив цікавість і до неї самої, і до їхньої бесіди. Тому вона швиденько закруглилася, поінформувавши його про початок гриму та зйомки, про те, що треба встигнути представити глядачам тему передачі та її гостей у першій частині, до випуску новин. І так далі.
І ось Арве Стьоп стояв у вітальні першої студії, готовий до гриму: яскраві блакитні очі, густе сиве волосся щойно підстрижене, хоча не надто коротко – щоб кінчики кучерявилися, надаючи йому бунтарського вигляду. Стьоп був одягнений у простий сірий костюм, запаморочливо дорогий, щоправда, жодна людина не могла б сказати, як вона про це здогадалася. Кивком голови він привітав жінку-психолога, яка вже сиділа на дивані з келихом червоного вина та горішками.
– А я й не знав, що психологи бувають такі вродливі, – сказав він їй.
Уда бачила, як психологиня, трохи забарившись, посміхнулася. Якщо вона й відчула, що комплімент Стьопа був доволі заяложений, то зуміла це приховати.
– Усім привіт, дякую, що приїхали! – вигукнув Боссе Егген.
Він почав вітатися з гостями справа наліво: потискаючи руки, дивлячись у вічі, казав, що радий бачити їх у себе в програмі і що неодмінно треба переривати одне одного питаннями та коментарями, щоб бесіда виглядала жвавішою.
Хлопець-продюсер жестом показав, що Боссе та Стьопові час перейти до сусідньої кімнати, щоб обговорити деталі головного інтерв’ю, з якого почнеться програма. Уда поглянула на годинник. Вісім з половиною хвилин до ефіру. Вона вже почала було хвилюватися і навіть хотіла зателефонувати вниз – може, він там сидить, її знахідка, той, хто насправді буде головним гостем сьогоднішньої програми. Куш. Сенсація. Але, підвівши очі, побачила, що він уже стоїть перед нею у супроводі одного з асистентів. В Уди тьохнуло серце. Він, здається, не був вродливий. Навіть навпаки. Але вона, зовсім не соромлячись, зізналася собі, що її до нього тягне. І одна з причин цього – те, що сьогодні його хотіли бачити своїм гостем усі телеканали Скандинавії. Адже саме він спіймав Сніговика та розкрив найбільшу справу з тих, що вразили Норвегію за останні роки.
– Бачу, я спізнився, – перепрошуючи, промовив Харрі Холе.
Вона принюхалася: востаннє, коли він брав участь у шоу, Холе був геть п’яний, чим розлютив усе населення Норвегії. Принаймні від двадцяти до двадцяти п’яти його відсотків.
– Ми дуже раді, що ви прийшли, – прощебетала вона. – Ви підете номером другим і залишитеся до кінця шоу. Решта з’являтиметься по черзі.
– Класно, – відповів він.
– Швидко на грим, – наказала Уда асистенту. – До Гурі.
Гурі була не просто хорошим майстром, вона знала, як простими засобами, найменшими штрихами зробити так, щоб навіть пропите обличчя на телеекрані виглядало презентабельно.
Вони зникли, а Уда затамувала подих. Вона любила, просто обожнювала ці останні тремтливі хвилини, коли все навколо здається хаосом, а насправді рухається у суворому порядку.