Снігуронька смішно передражнювала Бауера і скаржилася мені: «Я ж не біолог. Я можу йому набрехати, а потім буде незручно».
Я приносив їй малюнки і фотографії людей, міст і рослин. Вона сміялася, питала мене про деталі, які мені самому здавалися неістотними і навіть непотрібними. А потім раптом перестала питати і дивилася кудись повз мене.
— Ти чого?
— Мені нудно. І страшно.
— Ми тебе обов’язково довеземо до дому.
— Мені не тому страшно.
А того дня вона запитала мене:
— У тебе є зображення дівчини?
— Якої? — запитав я.
— Яка чекає на тебе вдома.
— Мене ніхто не чекає вдома.
— Неправда, — сказала Снігуронька.
Вона могла бути страшенно категорична. Особливо якщо чомусь не вірила. Наприклад, вона не повірила в троянди.
— Чому ти мені не віриш?
Снігуронька нічого не відповіла.
…Хмара, що пливла над морем, закрила сонце, і хвилі змінили барву — стали холодними і сірими, лише біля самого берега вода просвічувала зеленим. Снігуронька не могла приховувати своїх настроїв і думок. Коли їй було добре, очі її були синіми, навіть фіолетовими. Але відразу блякли, сіріли, коли їй було сумно, і ставали зеленими, якщо вона злилася.
Не треба було мені бачити її очі. Коли вона відкрила їх уперше на борту нашого корабля, їй було боляче. Очі були чорними, бездонними, і ми нічим не могли їй допомогти, поки не переобладнали лабораторний відсік. Ми поспішали так, немов корабель міг у будь-яку мить вибухнути. А вона мовчала. І тільки через три з лишком години ми змогли перенести її в лабораторію, і доктор, що залишився там, допоміг їй зняти шолом.
Наступного ранку її очі світилися прозорою бузковою цікавістю і трохи потемніли, зустрівшись з моїм поглядом…
Увійшов Бауер. Він з’явився раніше, ніж зазвичай, і був цьому дуже радий.
Снігуронька посміхнулася йому і сказала:
— Акваріум до ваших послуг.
— Не зрозумів, Снігуронько, — сказав Бауер.
— А в акваріумі піддослідний слимак.
— Краще скажемо — золота рибка. — Бауера не так легко збентежити.
У Снігуроньки все частіше був поганий настрій. Але що поробиш, якщо ти проводиш тижні в камері два на три метри. І порівняння з акваріумом було справедливим.
— Я пішов, — сказав я, і Снігуронька не відповіла, як завжди: «Приходь швидше».
Її сірі очі з тугою дивилися на Гліба, наче він був зубним лікарем. Я намагався аналізувати свій стан і розумів його протиприродність. З таким самим успіхом я міг закохатися в портрет Марії Стюарт або в статую Нефертіті. А може, це була просто жалість до самотньої істоти, відповідальність за життя якої дивовижним чином змінила й пом’якшила стосунки на борту. Снігуронька принесла до нас щось хороше, що примушувало всіх мимоволі чепуритися, бути шляхетнішими й добрішими, мов перед першим побаченням. Відкрита безнадійність мого захоплення народжувала в оточуючих почуття, середнє між жалістю і заздрістю, хоча ці почуття, як відомо, несумісні. Іноді мені хотілося, щоб хто-небудь покепкував з мене, посміхнувся б, щоби я міг вибухнути, нагрубіянити і взагалі поводитися гірше від інших. Ніхто собі цього не дозволяв. У очах моїх товаришів я був блаженно хворий, і це виділяло мене і відокремлювало від решти.
Увечері доктор Стрешній викликав мене по интеркому і сказав:
— Тебе Снігуронька кличе.
— Щось трапилося?
— Нічого не трапилося. Не турбуйся.
Я прибіг шпиталю, і Снігуронька чекала мене край ілюмінатора.
— Вибач, — сказала вона. — Але я раптом подумала, що якщо помру, то не побачу тебе більше.
— Нісенітниця якась, — пробурчав доктор.
Я мимоволі провів поглядом по циферблатах приладів.
— Посидь зі мною, — сказала Снігуронька.
Доктор незабаром пішов, вигадавши якийсь привід.
— Я хочу діткнутися тебе, — сказала Снігуронька. — Це несправедливо, що не можна доторкнутися до тебе і не обпектися при цьому.
— Мені легше, — сказав я безглуздо. — Я лише обморожуся.
— Ми скоро прилетимо? — запитала Снігуронька.
— Так, — сказав я. — Через чотири дні.
— Я не хочу прилітати додому, — сказала Снігуронька. — Тому що поки я тут, то можу уявити, що торкаюся до тебе. А там тебе не буде. Поклади долоню на скло.
Я послухався.
Снігуронька притиснулася до скла чолом, і я уявив, що мої пальці проникають крізь прозору масу скла і лягають на її чоло.
— Ти не обморозився?
Снігуронька підвела голову і постаралася посміхнутися.
— Нам потрібно знайти нейтральну планету, — сказав я.
— Яку?
— Нейтральну. Посередині. Щоб там завжди було мінус сорок.