Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, Степлтон устиг збігати по собаку, намастив його тією фосфорною сумішшю і привів на те місце, куди повинен був прийти старий. Собака, нацькований хазяїном, перескочив через хвіртку й помчався за нещасним баронетом, який із криками побіг тисовою алеєю. Уявляю собі, яке це було страшне видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне з мордою, яка світиться, й очима, немов смолоскипи. Серце в баронета не витримало, і він упав мертвим у кінці алеї. Собака нісся за ним вузькою смужкою дерну, і тому на доріжці не залишилося ніяких слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, можливо, обнюхав його, але мерця торкатися не став і втік. Саме ці сліди й помітив доктор Мортімер. Степлтон покликав свого пса й поквапився повести його назад, углиб Ґрімпенської трясовини. Таке походження цієї загадки, яка спантеличила поліцію, переполошила всіх околишніх мешканців і, нарешті, була представлена на наш розгляд.
От і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Ви розумієте, з якою диявольською хитрістю ця людина зробила свою справу? Адже викрити злочинця було неможливо! Спільник у нього був тільки один, причому такий, який не видасть, а незбагненний, фантастичний характер усього задуму й взагалі заплутував розслідування. Обидві жінки, причетні до цієї справи, місіс Степлтон та місіс Лаура Лайонс, підозрювали, хто справжній винуватець смерті сера Чарльза. Місіс Степлтон знала, що чоловік щось замислив проти старого, знала й про існування собаки. Місіс Лайонс не мала навіть уявлення ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза збіглася за часом із відкладеною зустріччю біля хвіртки, про яку, крім Степлтона, ніхто не знав. Але вони обидві перебували під його цілковитим впливом, і він міг не боятися їх. Таким чином, першу половину завдання було виконано успішно, залишалася друга — значно складніша.
Дуже можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але скоро він довідався про це від свого приятеля, доктора Мортімера, який заодно повідомив про день приїзду Генрі Баскервіля. Насамперед Степлтону спало на думку, чи не зможе він розправитися з цим молодим канадцем у Лондоні, перш ніж той приїде до Девоншира. Дружині він більше не довіряв, пам’ятаючи, що та відмовилася затягти у свої тенета старого Баскервіля. Залишати її надовго саму він також не наважувався — так можна було зовсім втратити над нею владу.
Довелося їхати до Лондона разом. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, в готелі «Мексборо», на Кревен-Стріт, куди Картрайт також заходив у пошуках порізаної сторінки «Таймс». Степлтон тримав дружину в номері під замком, а сам, наклеївши фальшиву бороду, ходив по п’ятах за доктором Мортімером: на Бейкер-Стріт, на вокзал, у готель «Нортумберленд». Місіс Степлтон підозрювала про плани чоловіка, але вона так його боялася, що не наважувалася написати серові Генрі про небезпеку, яка чигає на нього. Якби лист потрапив до Степлтонових рук, хто б міг поручитися за її життя? Зрештою, як ми вже знаємо, вона пішла на хитрість: вирізала потрібні слова з газети й написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета й послужив йому першим застереженням.
Степлтону конче було потрібно роздобути якусь річ сера Генрі на випадок, якщо доведеться пускати собаку по його сліду. Діючи, як завжди, швидко й сміливо, він не забарився, і ми можемо не сумніватися, що й коридорний, і покоївка в готелі отримали щедру винагороду за надану йому допомогу. На жаль, перший черевик виявився зовсім новим, отже, був непридатний. Степлтон повернув його і натомість отримав іншого. З цього факту я зробив дуже важливий висновок. Мені стало зрозуміло, що ми маємо справу зі справжнім собакою, тому що тільки цим можна було пояснити старання Степлтона одержати старого черевика. Що безглуздішою здається якась деталь, то на більшу увагу вона заслуговує. Ті обставини, які на перший погляд лише ускладнюють справу, найчастіше приводять нас до розгадки. Треба лише професійно розібратися в них.