У присутності візника, найнятого в Кумбі-Тресі, не можна було говорити про справу, і ми, незважаючи на хвилювання, розмовляли про якісь дрібниці.
Я полегшено зітхнув, коли осторонь від дороги з’явився котедж Френкленда, від якого до Баскервіль-Холу залишалося дві-три милі, як і до того місця, де мала розігратися фінальна сцена трагедії. Не зупиняючись біля під’їзду, ми проїхали до хвіртки в тисовій алеї, розплатилися з візником, відіслали його назад до Кумбі-Тресі, а самі пішли в напрямку до Мерріпіт-Хаус.
— Ви озброєні, Лестрейде?
Маленький детектив усміхнувся:
— Якщо на мені штани, то в них є і задня кишеня, а якщо є задня кишеня, то вона не порожня.
— От і чудово! Ми з Ватсоном теж приготувалися до несподіванок.
— Я бачу, ви налаштовані дуже серйозно, містере Холмс. А що від нас потрібно у цій грі?
— Терпіння. Будемо чекати.
— Справді, місця тут не вельми веселі! — Детектив знизав плечима, дивлячись на похмурі схили пагорбів і туман, який озером розлився над Ґрімпенською трясовиною. — А он десь горить вогник.
— Це Мерріпіт-Хаус — кінцева мета нашої подорожі. Тепер попрошу вас усіх ступати якомога тихше й говорити пошепки.
Ми обережно прокрадалися стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.
— Далі не треба, — сказав він. — Ось ці валуни стануть для нас чудовою ширмою.
— Тут і чекатимемо?
— Так, улаштуємо засідку. Станьте ось сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви ж бували в будинку? Розміщення кімнат знаєте? Он ті вікна з щільною рамою — що це?
— Здається, кухня.
— А наступне, яскраво освітлене?
— Це їдальня.
— Штори підняті. Ви краще за мене знаєте, як туди пройти. Зазирніть у вікно — що вони там роблять? Тільки, заради Бога, тихше, щоб вас не почули.
Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала хирлявий Степлтонівський садок, і, пробираючись у її тіні, дійшов до того місця, звідки можна було зазирнути в незавішене вікно.
У кімнаті були двоє чоловіків — сер Генрі й Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного за круглим столом, до мене в профіль, і курили сигари. Перед ними стояли філіжанки з кавою та вино. Степлтон жваво говорив про щось, але баронет сидів блідий і слухав його неуважно. Його, найімовірніше, непокоїла думка про майбутнє повернення додому лиховісними болотами.
Аж ось Степлтон підвівся і вийшов із кімнати, а сер Генрі підлив собі вина в склянку й відкинувся на спинку стільця, попихкуючи сигарою. Я почув скрип дверей, потім шерех гравію на стежці. Кроки наближалися до мене. Виглянувши через стіну, я побачив, що натураліст зупинився біля невеликого хлівця збоку саду. Брязнув ключ у замку, і в хлівці почулася якась метушня. Степлтон пробув там не більше, ніж дві хвилини, знову гримнув ключем, пройшов повз мене й зник у будинку. Побачивши, як він повернувся до свого гостя; я обережно прокрався до товаришів і розповів їм про все це.
— Виходить, жінка не з ними? — запитав Холмс, коли я закінчив.
— Ні.
— Тоді де вона? Адже, крім кухні і їдальні, всі вікна темні.
— Навіть не знаю.
Я вже згадував, що над Ґрімпенською тванню стелився густий білий туман. Він повільно повз у наш бік, оточуючи нас низьким, але щільним валом. Угорі струмінь місячного світла перетворював його на мерехтливе крижане поле, над яким, немов чорні списи, здіймалися верхівки віддалених гранітних стовпів. Холмс повернувся в той бік і, дивлячись на цю білу стіну, що повільно підповзала, невдоволено пробурмотів:
— Погляньте, Ватсоне, туман суне прямо на нас.
— А це недобре?
— Гірше нікуди! Туман — єдине, що може порушити мої плани. Але сер Генрі там не затримається. Уже десята година. Тепер усе — і наш успіх, і навіть його життя — залежить від того, чи вийде він, перш ніж туман доповзе до стежки, чи ні.
Нічне небо було чисте, без єдиної хмаринки. Зірки холодно поблискували у височині, місяць заливав болота м’яким непевним світлом. Прямо перед нами чорніли обриси будинку з гострим дахом і немов наїжаченими трубами, які чітко проступали на зоряному небі. Широкі золоті смуги падали з вікон нижнього поверху в сад і далі, на болота.
Одна з них раптом згасла. Слуги вийшли з кухні. Тепер лампа горіла тільки в їдальні, де ті двоє — убивця-господар та гість, який нічого не підозрює — покурювали сигари й вели свою розмову.
Біла волокниста завіса, що затягла майже все болото, з кожною хвилиною наближалася до будинку. Перші прозорі пасма вже завивалися біля золотавого квадрата освітленого вікна. Віддалена стіна саду зникла в цій імлі, виднілися тільки верхівки дерев. От білясті кільця з’явилися по обидва боки будинку й повільно злилися в щільний вал, і верхній поверх з дахом виплив над ним, наче чарівний корабель на хвилях примарного моря. Холмс люто вдарив кулаком об камінь, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.
— Якщо через чверть години він не з’явиться, стежку затягне туманом, а через півгодини ми вже не зможемо роздивитися власних рук в цій імлі.
— Відійдімо трохи назад, там вище.
— Мабуть, так і зробимо.
У міру того, як туман насувався на нас, ми відступали щораз далі, поки не опинилися за півмилі від будинку. Але суцільне білясте море, посріблене зверху місяцем, підкрадалося й туди, все наступаючи повільно, але неухильно.
— Ми зайшли занадто далеко, — сказав Холмс. — Це вже ризиковано: його можуть наздогнати, перш ніж він дійде до нас. Та хай там як, залишимося тут.
Він опустився на коліна й приклав вухо до землі.
— Слава Богові! Здається, іде!
У тиші боліт почулися швидкі кроки. Пригнувшись за валунами, ми напружено вдивлялися в каламутно-сріблясту стіну, що підступала до нас.
Кроки все наближалися, і от з туману, немов розгорнувши перед собою завісу, виступив той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він з подивом огледівся. Потім швидко попрямував стежкою повз нас і почав підніматися пологим схилом, який починався одразу за валунами. На ходу він раз у раз озирався через плече, очевидно, чогось остерігаючись.
— Тс-с! — шепнув Холмс і клацнув курком. — Дивіться! Он він!
У самісінькій гущавині туману, що підповзав до нас, почувся розмірений, дрібний тупіт. Біла стіна була від нас уже за п’ятдесят ярдів, і ми троє уп’ялися в неї поглядом, не знаючи, яке чудовисько з’явиться звідти. Стоячи поруч із Холмсом, я мигцем поглянув йому в обличчя — бліде, схвильоване, з очима, які палали при місячному світлі. І раптом воно змінилося: погляд став зосередженим і суворим, рот розкрився від здивування. Тієї миті Лестрейд скрикнув від жаху й упав ниць на землю. Я випростався і, майже паралізований видовищем, що постало перед моїми очима, потягнувся знесиленою рукою до револьвера. Так! Це був величезний собака, чорний, як смола. Але такого пса ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його роззявленої пащеки вивергалося полум’я, очі метали іскри, по морді й загривку переливався мерехтливий вогонь. У жодному збудженому мозку не могло б виникнути страшнішого, огиднішого видіння, ніж ця пекельна істота, яка вискочила на нас із туману.