— Досить правдоподібне пояснення. А що ще вам удалося тут вичитати, містере Холмс?
— Дещо вдалося, хоча автор доклав усіх зусиль для того, щоб знищити найменші докази. Як ви самі можете переконатися, адресу написано великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє до рук простих людей. Отже, можемо зробити висновок, що листа склала людина освічена, яка намагалася видати себе за неосвічену і навмисно змінила почерк, очевидно, побоюючись, що ви можете її викрити — якщо не зараз, то згодом. Окрім того, зверніть увагу на те, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а можливо, і на хвилювання або поспіх. Я, мабуть, схильний думати, що причина саме у хвилюванні й поспіхові, адже навряд чи ця людина виявила б недбалість у такій серйозній для неї справі. Якщо вона справді квапилася, то чому? Адже листа відправили вчора, і сер Генрі так чи інакше мав отримати його ще в готелі. Можливо, автор листа боявся якихось перешкод. Але з чийого боку?
— Здається, ми вступили в царину здогадів, — зауважив доктор Мортімер.
— Скажіть краще — в царину, де зважуються всі можливості для того, аби вибрати з них найбільш правдоподібну. Це наукове використання сили уяви, що у фахівців завжди працює на твердій матеріальній основі. Ви, звичайно, назвете це чистим здогадом, але я майже певен, що адресу писали в якомусь готелі.
— Чому ви так думаєте?
— Огляньте уважніше конверт, і ви побачите, що автору листа не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі перечепилося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже чорнила було мало, лише на самісінькому дні. Власне перо й чорнильницю рідко доводять до такого стану, а щоб і те, й інше відмовлялося служити — це випадок непересічний. Але, як ви знаєте, в готелях інших пер та інших чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагань скажу, що якби нам удалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу від Черінґ-Кросса й виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми одразу знайшли б автора цього дивного послання… Стривайте! Стривайте! Що це?
Він почав уважно вдивлятися в аркуш, на який було наклеєно слова, тримаючи його на відстані одного-двох дюймів від очей.
— Ну що?
— Ні, нічого, — сказав Холмс і поклав листа на стіл. — Папір зовсім гладенький, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що можна було. А тепер, сер Генрі, розповідайте: чи не трапилося з вами чогось неймовірного відтоді, як ви приїхали до Лондона?
— Та ні, містере Холмс, начебто нічого такого не трапилося.
— Ніхто вас не підстерігав, не вистежував?
— Я, здається, потрапив у якийсь детективний роман, — сказав наш гість. — Кому може спасти на думку встановлювати за мною стеження?
— Трохи згодом ми поговоримо й про це. А поки подумайте: невже вам і справді нема чого нам розповісти?
— Це вже залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.
— Усе, що так чи так виходить за рамки звичайного плину життя.
Сер Генрі всміхнувся:
— Майже все моє дитинство і юність минули в Сполучених Штатах і в Канаді, тому англійський спосіб життя для мене поки що незвичний. Але навряд чи у вас вважається нормальним, якщо в людини раптом зникає черевик.
— Ви втратили одного черевика?
— Друже мій, — вигукнув доктор Мортімер, — то вашого черевика просто кудись заховали! Він знайдеться. Чи варто турбувати містера Холмса через такі дрібниці!
— Але ж він запитує, чи не трапилося зі мною чогось незвичайного.
— Цілком резонно, — сказав Холмс. — Мене цікавить кожна подробиця, якою безглуздою ви б її не вважали. То у вас зник черевик?
— Так, але, можливо, його справді кудись заховали. Учора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там виявився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися чіткої відповіді. А найприкріше те, що цю пару я придбав недавно, на Стренді, і навіть не встиг обновити її.
— Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо?
— Вони світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.
— То після приїзду до Лондона ви одразу ж вирушили купувати черевики?
— Я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Річ у тім, що коли вже людині випадає стати власником великого маєтку, то слід відповідно і вдягатися, а я, живучи на Заході, дещо занедбав свій гардероб. Поміж іншим я купив і ці черевики — вартістю шість доларів! — а от узутися в них так і не встиг.
— Якщо це крадіжка, то досить безглузда, — сказав Шерлок Холмс. — Зізнаюсь, я згоден з доктором Мортімером: ваш черевик незабаром знайдеться.
— А тепер, джентльмени, — рішуче заговорив баронет, — годі мені міркувати над тим, що мені невідомо. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого ви ведете.
— Законна вимога, — погодився Холмс. — Докторе Мортімер, мені здається, ви самі маєте розповісти серові Генрі про все, про що розповідали нам.
Підбадьорений цим проханням, наш учений друг вийняв із кишені рукопис і газету й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, іноді перериваючи доктора здивованими вигуками.
— Та-ак, чудова ж мені дісталася спадщина! — сказав він, коли тривале оповідання скінчилося. — Про собаку я, звичайно, ще з дитинства чув. Легенду розповідали в нашій родині, хоча досі я не надавав їй ніякого значення. Що ж до дядькової смерті, то в мене так усе переплуталося в голові, що я нічого не можу зрозуміти. Як на мене, ви самі не знаєте, до кого тут треба було звертатися — до священика чи до полісмена.
— Істинна правда.
— А тепер ще цей лист, якого я отримав. Він, вочевидь, якось пов’язаний із загальним перебігом подій.
— Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, — сказав доктор Мортімер.
— І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, — сказав Холмс, — якщо попереджає про небезпеку.
— А може навпаки — комусь вигідно віджахнути мене від Баскервіль-Холу?
— Це теж цілком імовірно… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що ви запропонували мені таке цікаве, складне завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати, можна вам їхати до Баскервіль-Холу чи ні.
— А чому б мені туди не поїхати?
— Очевидно, це небезпечно.
— Звідки ж ця небезпека — від нашого сімейного страховиська чи від людей?
— Це нам і слід з’ясувати.
— Хай там що, але моя відповідь буде такою: ні пекельні сили, ні людська підступність мене тут не втримають. Я поїду до будинку своїх прародичів. Це остаточне рішення. — Його темні брови зійшлися в одну лінію, по смаглявому обличчю розлилася фарба. Баскервілівська неприборканість явно давала про себе знати й у цьому останньому нащадкові їхнього роду. — Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося від вас почути. Не так-то просто одразу все засвоїти й вирішити, що робити далі. Мені хотілося б годинку побути на самоті й усе обміркувати. Знаєте що, містере Холмс? Зараз пів на дванадцяту, і я вирушаю до себе в готель. Що, коли ви й ваш друг доктор Ватсон прийдете до нас на обід годині о другій? На той час я щось надумаю.
— Вас це влаштовує, Ватсоне?
— Цілком.
— Тоді ми приїдемо. Викликати для вас кеб?
— Ні, я краще прогуляюся, трохи прийду до тями після наших розмов.
— Я залюбки до вас приєднаюся, — сказав його супутник.
— То побачимося о другій. До зустрічі, щасти вам.
Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився — від його млявості не залишилося й сліду, він знову став людиною дії.
— Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.