Вхідні двері були відчинені навстіж, і, вбігши до оселі, ми швидко оглянули кімнату за кімнатою, на подив старезного слуги, котрий застав нас у коридорі. Світло було ввімкнено лише в їдальні, але Шерлок узяв звідти лампу й обійшов із нею всі закутки в будинку. Чоловік, котрого ми шукали, зник безслідно. Однак на другому поверсі двері однієї зі спалень виявилися замкненими.
— Там хтось є! — крикнув Лестрейд.
У кімнаті почувся слабкий стогін і шурхіт. Голмс ударив ногою трохи вище замка, і двері розчахнулися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми увірвалися всередину.
Але задерикуватого негідника, за котрим ми полювали, не виявилося і тут. Замість нього перед нашими очами постало щось до такої міри дивне та несподіване, що ми завмерли на місці.
Ця кімната була маленьким музеєм. Її стіни були суцільно заставлені скляними стелажами, де зберігалася колекція метеликів і бражників — улюблене дітище цієї складної та злочинної натури. Посередині підіймалася товста підпора, підведена під трухляві балясини стелі. І біля цієї підпірки стояла постать, прив’язана до неї простирадлами, які укутували її з голови до ніг, тому першої миті навіть не можна було втямити, хто це — чоловік чи жінка. Одне полотнище обвилося навколо горла, інше закривало нижню частину обличчя, залишаючи розплющеними тільки очі, які з німим запитанням дивилися на нас, сповнені жаху та сорому. В одну мить ми зірвали ці пута, вийняли кляп, і до наших ніг впала не хто інша, як пані Степлтон. Голова її опустилася на груди, й я побачив червоний рубець у неї на шиї від удару батогом.
— Мерзотник! — заволав Голмс. — Лестрейде, де коньяк? Посадіть її на крісло. Такі тортури кого завгодно доведуть до нестями!
Пані Степлтон розклепила повіки.
— Він врятувався? — спитала вона. — Він утік?
— Від нас він нікуди не втече, пані.
— Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... врятувався?
— Авжеж.
— А собака?
— Убитий!
У неї вирвалося довге зітхання полегшення:
— Ісусе Христе! Матір Божа! Негідник! Дивіться, що він зі мною зробив! — жінка засукала обидва рукави, і ми побачили, що її руки всі в синцях. — Але це ще нічого... це нічого. Він пошматував, він споганив мою душу. Поки у мене жевріла надія, що цей чоловік кохає мене, я все терпіла, все: погане поводження, самотність, життя, сповнене обману... Але він брехав мені, я була знаряддям у його руках!
Нещасна не втрималася та заридала.
— Атож, пані, у вас немає жодних підстав бажати йому добра, — сказав Шерлок. — Тому скажіть, де його шукати. Якщо ви були його спільницею, скористайтеся нагодою загладити свою провину — допоможіть нам.
— Він може сховатися тільки в одному місці, більше йому нікуди податися, — відповіла вона. — У самому серці багнюки є острівець, на якому був колись рудник. Там він і тримав свого собаку, і там у нього все готове на той випадок, якщо доведеться втікати.
Голмс посвітив у вікно лампою. Туман, немов біла вата, липнув до скла.
— Дивіться, — сказав він. — Сьогодні вночі ніхто не зможе пробратися на Ґрімпенську багнюку.
Пані Степлтон засміялася та заплескала в долоні. Очі її блиснули недобрим вогнем.
— Туди він знайде дорогу, а от назад не вибереться! — вигукнула вона. — Хіба такої ночі розгледиш мітки? Ми ставили їх разом, щоб позначити стежку через твань. Ах, чому я не здогадалася прибрати їх сьогодні! Тоді він був би в наших руках!
За такого туману про гонитву годі було й думати. Ми залишили Лестрейда повновладним господарем Мерріпіт-гаузу, а самі разом із сером Генрі повернулися в Баскервіль-хол. Приховувати від нього історію Степлтона більше не годилося. Дізнавшись всю правду про кохану жінку, він мужньо прийняв цей удар.
Однак пережите вночі потрясіння не минуло безслідно для баронета. До ранку він лежав без пам’яті в гарячці під наглядом доктора Мортімера. Надалі їм обом судилося здійснити кругосвітню подорож, і тільки після неї сер Генрі знову став таким же веселим, здоровим молодиком, котрий приїхав колись в Англію спадкоємцем цього злощасного маєтку.
А тепер моє дивне оповідання швидко добігає кінця. Записуючи його, я намагався, щоб читач ділив разом із нами всі ті страхи та невиразні здогади, які так довго затьмарювали наше життя та завершилися такою трагедією.
До ранку туман розвіявся, і пані Степлтон провела нас до того місця, де починалася стежка, що веде через багнюку. Ця жінка так охоче та радісно спрямовувала нас слідами свого чоловіка, що нам тільки тоді і стало ясно, яким страшним було її життя. Ми розлучилися з нею на вузькій торф’яній смужці, що півостровом вдавалася в багнюку. Маленькі прутики, увіткнуті то тут, то там, позначали стежку, яка звивалася зиґзаґом від купини до купини, між затягнутими зеленню вікнами, які перегородили б шлях будь-кому, хто не був знайомий із цими місцями. Від гниючого очерету та вкритих мулом водоростей над багнюкою підіймалися важкі випари. Ми раз по раз оступалися, йдучи по коліно в темній хиткій твані, що м’якими колами розходилася на поверхні. В’язка рідина присмоктувалася до наших ніг, й її обійми були настільки міцні, що здавалося, чиясь чіпка рука тягне нас в ці мерзотні глибини. На очі нам траплявся лише один-єдиний доказ, що не ми перші йдемо цим небезпечним шляхом. На купині, порослій болотною травою, лежало щось темне. Потягнувшись туди, Шерлок одразу ж пішов по пояс у болото, й якщо б не ми, навряд чи йому вдалося б колись відчути під ногою тверду землю. Сищик тримав у руці старий чорний черевик. Усередині була мітка: «Мейєрс. Торонто».