— Через таку знахідку коштувало прийняти грязьову ванну. Ось він, зниклий черевик нашого друга!
— Кинутий поспіхом Степлтоном?
— Саме так. Він дав собаці понюхати черевик, коли наводив його на слід сера Генрі, так і втік із ним, а потім кинув. Тепер ми принаймні знаємо, що до цього місця він добрався щасливо.
Але більше нам нічого не вдалося дізнатися, хоча здогадуватися ми могли багато про що. Розглядати на стежці сліди не було ніякої можливості — їх відразу ж затягувало тванню. Ми вирішили, що вони проявляться на сухішому місці, проте всі пошуки були марні. Якщо земля казала правду, то Степлтону так і не вдалося дістатися до свого притулку на острівці, до якого він прагнув тієї пам’ятної нам туманної ночі. Цей холодний, жорстокий чоловік був навіки похований у самому серці смердючої Ґрімпенської багнюки, що засмоктала його в свою бездонну глибину.
Ми знайшли чимало його слідів на оперезаному драговиною острівці, де він ховав свого страшного спільника. Величезна купина і шахта, до половини завалена галькою, свідчили, що колись тут був рудник. Поруч із ним стояли розвалені халупи рудокопів, котрих, імовірно, вигнали звідси отруйні болотні випаровування. В одній із цих халуп ми знайшли кільце в стіні, ланцюг і безліч обгризених кісток. Тут, імовірно, Степлтон і тримав свого собаку. Серед сміття валявся скелет песика із залишками клаптів рудої шерсті на ньому.
— Скажіть на милість! — не втримався Голмс. — Та це спанієль! Бідний Мортімер більше ніколи не виведе на прогулянку свого улюбленця. Ну що ж, тепер, гадаю, цей острівець розкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку було неважко, а ось спробуйте змусити його мовчати! Звідси й лунало це виття, від якого людям навіть удень ставало моторошно. У разі крайньої необхідності Степлтон міг би перевести собаку в комору, ближче до дому, але на такий ризик можна було піти тільки найкритичнішої миті, розраховуючи на близьку розв’язку. А ось ця паста в бляшанці — та сама суміш, що світиться, якою він змащував свого пса. Його наштовхнуло на цю думку не що інше, як легенда про жахливого собаку Баскервілів, і він вирішив розправитися таким чином із сером Чарльзом. Тепер не дивно, що злощасний каторжанин із лементом пустився навтьоки, коли таке страховисько вистрибнуло на нього з темряви. Так само вчинив і наш приятель, та й ми самі були недалекі від цього. Степлтон хитро вигадав! Вже не кажучи про те, що собака допоміг би йому вбити його жертву, хто з тутешніх фермерів зважився б ближче познайомитися з ним? З такою тварюкою досить і однієї зустрічі. Але ж її багато хто бачив на болотах. Я казав про це в Лондоні, Ватсоне, і повторю ще раз: нам ніколи не доводилося мати справу з людиною небезпечнішою, ніж та, котра лежить тепер там!
І він показав на зелено-брунатну багнюку, що ховалася вдалині, до пологих схилів торф’яних боліт.
Розділ XV. Погляд назад
Вже був кінець листопада. Негожого, туманного вечора ми з Голмсом сиділи біля палаючого каміна в кабінеті на Бейкер-стрит. З часу трагедії, яка й завершила нашу поїздку в Девоншир, мій приятель встиг уже розслідувати дві дуже серйозних справи. У першій із них йому вдалося викрити полковника Епвуда, причетного до скандалу, що вибухнув за картковим столом у клубі «Патрицій», у другій — повністю зняти з нещасної мадам Монпенсьє звинувачення у вбивстві падчерки, молоденької мадемуазель Карер, котра, як відомо, півроку тому з’явилася в Нью-Йорку і щасливо вийшла там заміж. Після успішної розв’язки двох таких важких і серйозних справ Шерлок перебував у чудовому настрої, і, користуючись цим, я вирішив вивідати у нього певні подробиці загадкової Баскервільської історії. Я терпляче чекав свого часу, знаючи, що Шерлок не любить тримати в голові відразу по кілька справ і що його ясний, логічний розум не стане відволікатися від поточної роботи заради спогадів про минуле.