Выбрать главу

У ці дні в Лондоні якраз побували сер Генрі та доктор Мортімер, котрі готувалися до далекої мандрівки, яку лікарі прописали баронету для зміцнення розхитаної нервової системи. Вранці вони навідали нас, так що у мене була гарна нагода затіяти балачку на потрібну тему.

— З точки зору чоловіка, котрий називав себе Степлтоном, події розгорталися як по книжці, — почав Голмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, бо ми не мали тоді ні найменшого поняття, чим він керується в своїх діях, і знали тільки деякі факти. З того часу у мене відбулося дві розмови з пані Степлтон, і все з’ясувалося. Гадаю, що тепер загадок більше не залишилося. Можете переглянути мої нотатки у цій справі в картотеці під літерою «Б».

— А може, ви викладете хід подій просто з пам’яті?

— Із задоволенням, хоча і не певний, що згадаю всі по­дробиці. Коли зосередишся на чомусь одному, минулі думки випаровуються з голови. Адвокат, що знає напам’ять свою чергову справу і ламає через неї списи в суді, тижнів за два геть усе забуває. Так і у мене: кожне нове розслідування ви­тісняє з пам’яті попереднє, і мадемуазель Карер своєю персоною заслонила в моїй свідомості Баскервіль-хол. Завтра переді мною може постати наступна загадка, яка, своєю чергою, витіснить чарівну француженку та свояка Епвуда. Але я все ж спробую викласти вам усю цю історію, а якщо щось забуду, то ви мені підкажете.

Отримана інформація остаточно переконала мене, що родинний портрет не брехав і що цей чоловік — справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, котрому довелося втікати в Південну Америку, де він одружився, і після нього залишився син, котрий носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодик одружився на такій собі Беріл Ґарсіа, однієї з красунь Коста-Ріки, розтринькав чужі гроші і, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркшира. Цей тип діяльності він обрав то­му, що зумів скористатися знаннями і досвідом одного вчителя, з яким познайомився в дорозі. Але його компаньйон, Фрезер, перебував на останній стадії сухот і незабаром помер. Справи школи йшли все гірше і гірше, а кінець у неї був і зовсім безславний. Подружжя Ванделерів визнали за краще знову змінити прізвище і з того часу стали називатися Степл­тонами. Далі Степлтон разом із залишками своїх статків, новими планами на майбутнє та пристрастю до ентомології пе­ребрався на південь Англії. Я цікавився в Британському музеї і з’ясував, що Ванделер вважався визнаним авторитетом у своїй галузі і що його ім’я було присвоєне одному бражнику, описаному ним ще в Йоркширі.

Тепер ми дійшли до того періоду його життя, який виявився настільки цікавим для нас. Цей чоловік, мабуть, дізнався, що між ним і великим маєтком стоять усього два життя. Коли він зібрався в Девоншир, його плани були, ймовірно, ще досить туманні, але недобрий задум визрівав — недарма ж він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як приманкою заволоділа ним одразу ж, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Його мета була — отримати маєток, заради цього він не соромився негідних учинків і йшов на будь-який ризик. Отже, для початку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-холу, а потім на­в’язати дружні стосунки серу Чарльзу й іншим сусідам.

Баронет сам розповів йому переказ про собаку і таким чином ступив на свій смертний шлях. Степлтон, я його і далі буду так називати, знав, що у старого хворе серце і що потужне потрясіння може вбити його. Все це він чув від доктора Мортімера. Крім цього, йому було відомо, що сер Чарльз — людина забобонна і надає великого значення цій похмурій легенді. Меткий розум Степлтона негайно підказав йому спо­сіб, яким можна вбити баронета, а самому залишитися поза підозрою.

Виробивши план дій, Степлтон узявся до його здійснення з усією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовольнявся б в такому випадку просто злим со­бакою, але Степлтона осінила геніальна думка — зробити з нього посланця пекла. Він купив цього пса в Лондоні у Росса та Менґласа, на Фулгем-роуд, вибравши найбільшого і найлютішого з усіх, які там були. Потім приїхав із ним у Девоншир північною лінією та зробив чималий гак пішки через болота, щоб привести тварину додому непомітно. Під час своїх екскурсій за метеликами він знайшов шлях у глибину Ґрімпен­ської багнюки, а надійнішого сховку для собаки вигадати важко. Він посадив його там на ланцюг і став чекати слушної на­годи.