Та такий випадок довго не траплявся: сера Чарльза не можна було виманити вночі за межі маєтку. Степлтон не один раз підстерігав старого, тримаючи собаку напоготові, але все було марно. Ось під час цих безплідних блукань по болотах він, точніше, його спільник і трапився на очі комусь із тамтешніх фермерів, і легенда про жахливого пса отримала нове підтвердження. Тоді Степлтон звернув усі свої надії на дружину, але цього разу вона проявила несподівану твердість характеру. Пані Степлтон навідріз відмовилася пускати в хід свої чари проти старого, знаючи, що це може згубити його. Ні погрози, ні навіть, на жаль, побої, ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати участь в інтригах свого чоловіка, і на якийсь час Степлтон зайшов у глухий кут.
Але вихід із такого становища знайшовся. Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як свого посередника до пані Лори Лайонс. Видавши себе за неодруженого, той повністю скорив цю нещасну жінку і дав їй збагнути, що одружиться з нею, якщо вона доб’ється розлучення. І тут же незабаром з’ясувалося, що треба діяти невідкладно: сер Чарльз зібрався в Лондон за наполяганням доктора Мортімера, з котрим Степлтон про людське око погоджувався. Не можна було гаяти ні хвилини, інакше жертва могла вислизнути. Степлтон змусив пані Лайонс написати серу Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися з ним напередодні його від’їзду з Баскервіль-холу. Потім під слушним приводом він умовив її не ходити на побачення, й ось довгоочікувана нагода трапилася.
Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, Степлтон устиг збігати за собакою, змастив його цією пекельною сумішшю та привів на те місце, куди мав прийти стариган. Собака, нацькований господарем, перестрибнув через хвіртку і помчав за нещасним баронетом, котрий із лементом кинувся бігти по тисовій алеї. Уявляю собі, яке це було страшне видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне з палаючою мордякою і вогняними очима. Серце у баронета не витримало, і він упав мертвий у самому кінці алеї. Собака мчав за ним вузькою смужкою дернини, і тому на доріжці не було жодних слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, пес, ймовірно, обнюхав його, але не став чіпати мерця й втік. Ось ці сліди і зауважив доктор Мортімер. Степлтон покликав свого пса та поквапився відвести його назад, у глиб Ґрімпенської багнюки. Таке походження тієї загадки, яка збила з пантелику поліцію, сполохала всіх навколишніх жителів і, нарешті, була доведена до нашого відома.
Ось і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Ви розумієте, з якою диявольською хитрістю цей чоловік обставив усю справу! Адже викрити злочинця було неможливо! Співучасник у нього був лише один, причому такий, що не видасть, а незбагненний, фантастичний характер усього задуму і зовсім заплутував розслідування. Обидві жінки, причетні до цієї справи, пані Степлтон і пані Лора Лайонс, підозрювали, хто справжній винуватець смерті сера Чарльза. Пані Степлтон знала, що чоловік щось затіяв проти старого, знала і про існування собаки. Пані Лайонс не мала ні найменшого поняття ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза збіглася за часом зі зустріччю біля хвіртки, що не відбулася, і про яку, крім Степлтона, ніхто не знав. Але обидві вони були цілком у його владі, і він міг не боятися їх. Таким чином, перша половина завдання була виконана успішно, залишалася друга — набагато важча.
Дуже можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але він не забарився дізнатися про це від свого приятеля, доктора Мортімера, котрий заодно повідомив його і про день прибуття Генрі Баскервіля. Перш за все йому спала на гадку думка, чи не можна буде розправитися з цим молодим канадцем у Лондоні, до того, як він приїде в Девоншир. Дружині Степлтон більше не довіряв, пам’ятаючи, що вона відмовилася заманити в свої сіті старого Баскервіля. Залишати її надовго одну він також не наважувався — так можна було зовсім втратити над нею владу. Довелося їхати до Лондона разом. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, у готелі «Мексборо», на Кревен-стрит, куди Картрайт також заходив у пошуках порізаної сторінки «Таймс». Степлтон тримав дружину замкненою в номері, а сам, приклеївши фальшиву бороду, ходив по п’ятах за доктором Мортімером — на Бейкер-стрит, на вокзал, у готель «Нортумберленд». Пані Степлтон підозрювала, які плани снує її чоловік, але вона відчувала такий страх перед ним — страх, породжений його жорстокістю, — що не наважувалася написати серу Генрі про небезпеку, що загрожувала йому. Якби лист потрапив до рук Степлтона, хто б міг поручитися за її життя? Врешті, як ми вже знаємо, вона вдалася до хитрощів: вирізала потрібні слова з газети та написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета і послужив йому першим застереженням.