Така ж невідповідність виявляється і в образі Клода Фролло, тільки різниця в тому, що його врода і поважність приховують похмуру, сповнену темних пристрастей душу, покалічену фанатичним бузувірством і релігійним аскетизмом середньовічної церкви. Складна натура, Клод Фролло до того ж талановита людина, з великими для тих часів знаннями. Адже він вивчав не лише теологію, а став і досконалим знавцем стародавніх мов, багатьох галузей медицини, «у вісімнадцять років закінчив усі чотири факультети Сорбонни».
Замолоду Фролло ще мав багато гарних людських рис, був замріяним філософом, полум’яною й зосередженою людиною, що співчувала стражданням інших. Він щиро полюбив молодшого брата Жеана і замінив йому матір, врятував і виховав маленького Квазімодо, був здатним на високі почуття й поривання. Але з роками в ньому відбулися глибокі зміни. Набуті знання користі йому не дали, навпаки, викликали в його душі глибокі сумніви, оскільки суперечили догматам християнської релігії. Під впливом церковного оточення молодий архідиякон ставав усе суворішим, і згодом сама його постать викликала жах у забобонних обивателів. Він зрозумів безплідність середньовічної науки, але здобуте знання таємних істин породило в ньому почуття гордині і зверхності. Розчарування в людській приязні, зречення Жеана, що не виправдав його надій, викликали гіркий смуток.
Так поступово, крок за кроком розкриває письменник духовне й моральне падіння свого героя, який втрачає все краще, чим обдарувала його природа. Не випадково автор підкреслює похмурість Клода Фролло, на обличчі якого «душа світилася наче крізь темну хмару». З характерною для романтиків таємничістю В. Гюго лише натякає на причини, що викликали в абата внутрішню розгубленість і сум’яття й перетворили його в напівдемонічну натуру. Письменник лише констатує, що в душі його героя нуртують невідомі іншим людям бурі, несамовиті пристрасті. Лише в кінці розділу про Клода Фролло можна здогадатися, що вони викликані болісними сумнівами щодо людських почуттів, навічно закутих у церковних обітницях, і особливо появою Есмеральди. Автор обмежується констатуванням: священик Фролло переймається ненавистю до жінок, особливо циганок, і починає вивчати вироки судових процесів, за якими їх спалювали, звинувативши в чаклунстві.
Так Клод Фролло, за задумом В. Гюго, стає втіленням Зла і Пітьми, усього негативного, що несе в собі католицька церква.
Образу несамовитого абата протистоїть романтичний образ Есмеральди, викраденої циганами і вирослої серед цього безпритульного гнаного племені. Злигодні, що випали на її долю, привели зовсім безневинну дівчину на шибеницю. А зустріч з матір’ю закінчується трагічно для обох.
Однією з ліній роману стає кохання юної циганки до Феба де Шатонера. Проте цей чванливий і обмежений аристократ не здатний на глибокі почуття ні до своєї нареченої, ні тим більше до Есмеральди. Його ставлення до дівчини з народу стає черговою примхою, цинічним прагненням чуттєвої втіхи. Черствий, егоїстичний, він залишається байдужим, навіть довідавшись, що дівчина приречена на смерть. Знаючи про її невинність, Феб і не пробує врятувати її.
Дещо інакше зображений ще один представник аристократичного світу — рицар-барон, радник і камергер короля, паризький суддя Робер д’Естутвіль, який «учепився» за королівську грамоту, що до кінця життя надавала йому прибуткову посаду судді. З глибокою іронією, а часом і сарказмом В. Гюго підкреслює в ньому незмірне самовдоволення від почуття вагомості своєї особи, можливості вершити долі людей, мати право виставляти до ганебного стовпа і вішати, щоденно «чинити суд і розправу». Подібну ж нищівну характеристику письменник дає і його глухому помічнику Флоріану Барбедьєну, що виносив завжди суворі і безапеляційні вироки — адже судді достатньо вдавати, ніби він слухає підсудного.
Висунувши вимогу збереження «місцевого колориту» для правдивого відтворення зображуваної епохи, письменник старанно дотримується її і в своєму романі. Саме за подібне глибоке проникнення у минуле він захоплювався Вальтером Скоттом і вчився в нього. У творі В. Гюго постає середньовічний Париж з його стражданнями й радощами, злиднями й багатством. З великою майстерністю малює автор панораму цього міста-велетня, зупиняючись на найхарактерніших будівлях кожної з трьох його частин — церквах Сіте, палацах Міста, навчальних закладах Університету.