Реймонд Карвер
Собор
УДК 82-3
К 21
Карвер Реймонд
Собор / Реймонд Карвер ; пер. з англ. Юрія Паустовського. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2022. — 208 с.
ISBN 978-617-614-354-3
Усі права застережено.
Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.
CATHEDRAL
Copyright © 1983, Raymond Carver
Copyright renewed © 1989, Tess Gallagher
All rights reserved
© Книги — ХХІ, 2022, видання українською мовою
© Юрій Паустовський, 2021, переклад
© Анна Стьопіна, 2021, обкладинка
Усі права застережено
ISBN 978-617-614-354-3
Пір’я 7
Будинок Шефа 30
Консервація 36
Купе 47
Маленька радість 58
Вітаміни 87
Обережно 105
Звідки я телефоную 118
Поїзд 135
Гарячка 143
Вуздечка 170
Собор 189
Пір’я
Мій друг з роботи, Бад, якось запросив нас із Френ на вечерю. Я не був знайомий з його дружиною, він не знав Френ. Усе по-чесному. Але ми з Бадом приятелювали. Я знав, що у Бада вдома була мала дитина. Коли він запросив нас на вечерю, дитині було місяців вісім.
Як ті вісім місяців пролетіли? Чорт забирай, як узагалі відтоді час минув? Пам’ятаю день, коли Бад прийшов на роботу з коробкою сигар. Роздавав їх у їдальні. Звичайні магазинні сигари. «Датч Мастерс». Але на кожній була червона наклейка й обгортка з написом: «У нас хлопчик!». Сигари я не курив, але все одно взяв.
— Бери дві, — сказав Бад і потрусив коробкою. — Я теж не люблю сигари. Це вона придумала.
Він мав на увазі дружину. Оллу.
Я ніколи не бачився з дружиною Бада, але одного разу чув її по телефону. Була субота, нічого не хотілося робити. Я зателефонував Бадові запитати, може, в нього є якісь ідеї. Слухавку взяла жінка, каже:
— Алло.
У мене вилетіло з голови її ім’я. Дружина Бада. Бад безліч разів називав його. Але в одне вухо влетіло, в друге вилетіло.
— Алло! — повторила жінка. На фоні було чути телевізор. — Хто це? — а потім почувся дитячий плач. — Баде! — гукнула жінка.
— Що таке? — це був Бад. А я все ще не міг згадати, як звуть його дружину.
Я поклав слухавку. Наступного разу, коли ми з Бадом бачилися на роботі, я, звісно ж, не сказав йому про цей дзвінок. Але підбив його згадати ім’я дружини.
— Олла, — сказав він.
«Олла», — подумки повторив я.
Олла.
— Нічого особливого, — казав Бад. Ми пили каву в їдальні. — Тільки ми вчотирьох. Ти з дружиною, я і Олла. Скромненько. Приходьте на сьому. О шостій вона годує дитину. Вкладе спати — і сядемо за стіл. Нас нескладно знайти. Але ось, про всяк випадок, карта.
Він дав мені папірець із усілякими лініями, що позначали великі й маленькі вулички, дороги тощо, і стрілками — чотири сторони світу. Великий «Х» позначав розташування його будинку. Я сказав:
— Скоріше б уже, не можу дочекатися.
Та Френ була не в захваті.
Увечері ми дивилися телевізор і я запитав її, чи варто щось брати з собою до Бада.
— Наприклад? — здивувалася Френ. — Він просив щось принести? Я ж не знаю. Звідки мені знати?
Вона знизала плечима і багатозначно на мене глянула. Ми вже якось говорили про Бада. Проте вони не були знайомі, та їй це і не було цікаво.
— Можна взяти пляшку вина, — сказала вона. — Як хочеш. Візьмеш вина?
Вона похитала головою. Довге волосся гойдалося над плечима.
Вона ніби казала: «Навіщо нам інші люди? У нас же є ми».
— Ходи сюди, — сказав я.
Вона підійшла ближче, я її обійняв. Френ — красуня. У неї гарне волосся — світле й довге. Я взяв пасмо і вдихнув запах. Запустив у волосся руку. Вона пригорнулася до мене. Я зарився обличчям у її волосся й обійняв сильніше.
Буває, коли волосся заважає, вона підбирає його і закидає за плечі. І сердиться.
— Ох, це волосся, — каже. — Одна біда з ним.
Френ працює на вершковому комбінаті й на роботі мусить заколювати волосся. Вона миє його щовечора й розчісує, поки ми дивимося телевізор. Часом погрожує його обрізати. Але не думаю, що вона на це здатна. Вона знає, що її волосся мені дуже подобається. Знає, що заради нього я готовий на все. Кажу, що закохався в неї через волосся. І можу розлюбити, якщо обріже. Іноді я називаю її «шведкою». Вона справді схожа.
Зазвичай у такі вечори вона розчісувала волосся і ми вголос мріяли про те, чого в нас не було. Наприклад, про нове авто. Про пару тижнів у Канаді. Але про що ми не мріяли, то це про дітей. У нас їх не було, бо ми їх не хотіли. «Може, колись», — казали ми одне одному. Ми чекали. Думали, що можемо чекати ще довго. Іноді ходили в кіно. Чи просто залишалися вдома й дивилися телевізор. Іноді Френ щось пекла, і ми з’їдали все за раз.