Спершу він поїхав у Рим. Але, погулявши вулицею на самоті кілька годин, пошкодував, що не записався на екскурсію групою. Йому було самотньо. Він поїхав до Венеції — міста, про яке вони багато розмовляли з дружиною. Але Венеція його теж розчарувала.
Він побачив однорукого дядька, який їв смажені кальмари, й купу похмурих будинків у патьоках від води. Він поїхав поїздом у Мілан, де переночував у чотиризірковому готелі, переглядаючи футбольний матч на кольоровому телевізорі «Соні», доки ефір не перервався. Наступного ранку він прокинувся і пішов блукати містом, доки не настав час їхати на вокзал. Кульмінацією поїздки мав стати Страсбург. Через день-два, може, три дні — залежно, як піде — він планував поїхати у Париж і звідти полетіти додому. Він уже втомився від невдалих спроб порозумітися з незнайомцями і з нетерпінням чекав на повернення.
Хтось посмикав двері в туалет. Маєрс заправив сорочку, застебнув пояс і відчинив двері. Хитаючись у такт поїзда, він попрямував назад до свого купе. Щойно відчинивши двері, він побачив, що пальто лежить на іншому місці — не на тому сидінні, де він його залишив. Він відчув, що потрапив у абсурдну, але потенційно серйозну ситуацію. Серце забилося сильніше, коли він узяв пальто до рук. Він устромив руку у внутрішню кишеню й дістав паспорт. Гаманець він носив зі собою.
Отже, гаманець і паспорт були при ньому. Він обмацав інші кишені пальта. Не було подарунка, який він купив для хлопця, — дорогого японського годинника, придбаного у римському магазині. Він тримав годинник у внутрішній кишені пальта, щоб не згубився. А тепер годинник пропав.
— Перепрошую, — сказав він тому чоловікові, що розвалився на сидінні, виставивши ноги, з капелюхом на обличчі. — Перепрошую.
Чоловік відсунув капелюха назад і розплющив очі. Він сів рівно, підібрав ноги і здивовано глянув на Маєрса. Може, спав. А може, й ні. Маєрс запитав:
— Ви не бачили, сюди ніхто не заходив?
Але було ясно, що чоловік не знає, чого від нього хочуть. Він мовчки дивився на Маєрса, й у його погляді читалося повне нерозуміння. А може, це було щось інше, подумав Маєрс. Можливо, цей погляд маскував хитрість і обман.
Маєрс потрусив пальто, привертаючи увагу сусіда. Потім устромив руку в кишеню і пошарив там. Він закатав рукав і показав чоловікові власний наручний годинник. Чоловік подивився на Маєрса, потім на його годинник. Він виглядав спантеличено.
Маєрс постукав по годиннику пальцем. Потім знову встромив руку в кишеню пальта і зробив жест, ніби витягав рибу з води. Маєрс іще раз тицьнув на годинник і помахав пальцями, намагаючись показати, що наручний годинник вилетів у двері.
Чоловік знизав плечима й похитав головою.
— Чорт забирай, — розчаровано буркнув Маєрс. Одягнувши пальто, він вийшов у коридор. В купе йому не сиділося. Він боявся, що поб’є свого сусіда. Маєрс роззирнувся, сподіваючись побачити й упізнати злодія. Але нікого не було. Можливо, його сусід по купе і не брав годинника. Можливо, хтось інший, той, що смикав двері туалету, проходив повз їхнє купе, помітив пальто, побачив, що пасажир спить, відчинив двері, порився в кишенях, зачинив двері й утік.
Маєрс повільно йшов у кінець вагона, заглядаючи в інші купе. Тут, у вагоні першого класу було не людно, та в кожному купе сиділи одна-дві людини. Більшість із них спали — принаймні так здавалося. Очі були заплющені, голови відкинуті на спинку сидіння. В одному з купе чоловік десь того ж віку, що й Маєрс, виглядав із вікна на село. Коли Маєрс зупинився і зазирнув усередину, чоловік різко повернувся й суворо зиркнув на нього.
Маєрс перейшов у вагон другого класу. Тут людей було вже більше — часом по п’ять-шість пасажирів у кожному купе, і жилося їм не дуже — це було помітно з першого погляду.
Мало хто спав — тут іще спробуй засни. Ці люди проводжали Маєрса поглядом, коли він проходив мимо. «Нетутешні», — подумав він. Він був певен, якщо годинник узяв не його сусід по купе, то злодій точно був десь тут. Але що він міг зробити? Надії не було. Годинник пропав. Тепер він у чужій кишені. Годі було сподіватися, що contrôleur зрозуміє, що трапилося, як Маєрс не старався би пояснити. Та навіть якби вдалося, що далі? Він побрів назад. Зазирнувши всередину, він побачив, що чоловік знову розлігся, прикривши очі капелюхом.
Маєрс переступив через його ноги й сів біля вікна. Від гніву аж паморочилося у голові. Вони виїхали на околицю міста. Замість господарств і пасовищ за вікном пропливали фабрики та заводи з непромовними назвами на вивісках. Потяг почав гальмувати. Одні автомобілі за вікном їхали вулицями, інші ж чекали в черзі на переїзді, поки рушить поїзд. Маєрс підвівся і зняв валізу. Поклавши її коліна, він продовжував дивитися у вікно на це ненависне місце.