— У понеділок вранці.
Вона подякувала й поїхала додому.
У понеділок вранці іменинник зі своїм другом ішов до школи. Вони передавали один одному пачку чипсів, а іменинник випитував, що після школи його друг подарує йому на день народження. Не подивившись на дорогу, іменинник зійшов із бордюру на перехресті, й у ту ж мить його збила машина. Він упав на бік, головою в канаву, ногами на дорогу. Очі були заплющені, ноги смикалися туди-сюди, ніби він кудись ліз. Друг впустив чипси і заплакав. Проїхавши ще футів сто, машина зупинилася посеред дороги. Чоловік за кермом озирнувся через плече. Він почекав, доки хлопець із горем пополам устане на ноги. Малого трохи хитало, наче п’яного, та загалом усе нібито було гаразд. Водій перемкнув передачу й поїхав далі.
Іменинник не плакав, але і сказати йому теж було нічого. Він не відповів, коли друг запитав його, як це — потрапити під машину. Іменинник пішов додому, а друг — у школу. Але коли вдома хлопчик розповідав матері, що трапилося, — а вона сиділа поруч на дивані, тримаючи його руки в себе на колінах, повторювала: «Скотті, дитино, ти впевнений, що нічого не болить, дорогий мій?» — та думала, що все одно викличе лікаря, — він раптом відкинувся на спинку дивана, заплющив очі й обм’як. Зрозумівши, що розбудити його не виходить, вона побігла до телефону й подзвонила чоловікові на роботу. Говард сказав, щоби вона заспокоїлась і не панікувала, викликав для малого «швидку» й сам поїхав у лікарню.
Ясна річ, день народження ніхто не святкував. Дитина лежала в лікарні з легким струсом мозку у стані шоку. Малого знудило, й у легені потрапила рідина, яку потрібно було викачати того ж дня. А тепер він, здавалося, просто міцно спав — але це була не кома, наголосив доктор Френсіс, помітивши тривогу в очах батьків. Увечері об одинадцятій годині, коли хлопчик уже спокійно відпочивав після купи рентгенів та аналізів і йому лишалося тільки прокинутися і прийти до тями, Говард поїхав із лікарні. Вони з Енн просиділи з малим у весь день, і він ненадовго поїхав додому — покупатись і переодягтися.
— Я повернуся за годину, — сказав він. Вона кивнула.
— Добре. Я побуду тут.
Він поцілував її в лоб і погладив по руці. Енн сиділа у кріслі біля ліжка й дивилася на малого. Чекала, що він прокинеться і все буде добре. Тільки тоді вона зможе розслабитися.
Говард їхав з лікарні додому. Він пролетів кілька мокрих темних вулиць, отямився і пригальмував. Дотепер усе в його житті йшло за планом — коледж, шлюб, іще один рік у коледжі заради ступеня з бізнесу, партнерство в інвестиційній фірмі. Батьківство. Він був щасливий, і йому, принаймні поки що, таланило — він це добре розумів. Батьки ще живі, брати і сестра стали на ноги, друзі з коледжу роз’їхалися по світу і знайшли себе. Досі йому вдавалося уникати біди, тої сили, що може зламати і скалічити людину, коли удача закінчиться й усе піде шкереберть. Він звернув до свого будинку і припаркувався. Ліва нога затремтіла. Він трохи посидів у машині, намагаючись раціонально проаналізувати наявну ситуацію. Скотті збила машина, він лежить у лікарні, та з ним усе буде гаразд. Говард заплющив очі й витер обличчя рукою. Вийшовши з машини, він попрямував до дверей. У будинку гавкав пес. Телефон розривався, поки Говард відчиняв двері й намацував вимикач. Не слід було йому їхати з лікарні, ой не слід.
— Чорт забирай! — гаркнув він, хапаючи слухавку. — Я щойно увійшов у хату!
— Ви торт не забрали, — сказав голос на тому кінці.
— Що? Який торт? — перепитав Говард.
— Отакий. За шістнадцять доларів.
Говард притис слухавку до вуха, намагаючись зрозуміти.
— Не знаю, що це за торт, — сказав він. — Господи, про що ви взагалі?
— Не морочте мені голову, — сказав голос.
Говард поклав слухавку. Прийшов на кухню, налив собі трохи віскі. Зателефонував у лікарню. Стан малого не змінився, він досі спав — усе, як і було. Поки набиралась ванна, Говард намилив обличчя і поголився. Щойно він розпрямив ноги у ванні й заплющив очі, телефон задзвонив знову. Говард вискочив із води, схопив рушник і побіг до телефону, бурмочучи: «Дурень, дурень», — це за те, що поїхав із лікарні. Та коли він узяв слухавку й прокричав: «Алло!», йому нічого не відповіли, а потім слухавку поклали.
Він повернувся до лікарні вже після півночі. Енн досі сиділа в кріслі біля ліжка. Вона подивилася на Говарда й озирнулася на малого. Очі досі були заплющені, голова замотана бинтами. Він дихав тихо, розмірено. На крапельниці над ліжком висіла пляшка з глюкозою, від неї до руки хлопчика вела тонка трубка.
— Як він? — запитав Говард. — І що це таке? — він показав на пляшку з трубкою.