Лікар знову пильно придивився до хлопчика, потім повернувся до Енн:
— А ви, мамо, постарайтеся не хвилюватися. Повірте, ми робимо все, що в наших силах. Треба лише трішки почекати.
Він кивнув їй, знову потис руку Говарду й вийшов із кімнати.
Енн помацала малому лоба.
— Принаймні температури немає, — сказала вона. Потім додала: — Боже, він такий холодний. Говарде? Це нормально, так і має бути? Помацай.
Говард помацав хлопчикові скроні. Його подих сповільнився.
— Думаю, зараз так і має бути, — сказав він. — Це шок, ти ж чула? Так лікар сказав. Щойно ж заходив. Він би сказав, якби зі Скотті щось було не так.
Енн постояла ще трохи, покусуючи губу. Потім пішла до свого крісла й сіла.
Говард сидів у кріслі поруч. Вони дивилися одне на одного. Він хотів щось сказати, підбадьорити її, але йому самому було страшно.
Він узяв її руку, поклав собі на коліна, і стало трохи легше, з її рукою. Він стиснув її сильніше. І просто тримав. Вони так посиділи трохи, мовчки спостерігаючи за малим. Час від часу він стискав її руку. Зрештою вона її забрала.
— Я молилася, — сказала Енн. Він кивнув.
— Я вже думала, що забула, як це робити, та якось саме згадалося. Достатньо було просто заплющити очі і сказати: «Благаю, Боже, допоможи нам, допоможи Скотті», а далі було нескладно. Слова самі приходили. Може, і ти помолився б, — сказала вона йому.
— Я вже молився, — відповів він. — Молився сьогодні, тобто вчора, після того як ти подзвонила, поки їхав у лікарню. Я молився.
— Це добре, — відповіла вона.
Уперше вона відчула, що вони переживають цю біду разом. Раптом вона усвідомила, що досі все стосувалося лише її та Скотті. Ніби вона не підпускала Говарда, хоча він був поряд і був потрібен їм увесь цей час. Їй стало радісно від того, що вона його дружина.
Та сама медсестра ввійшла, знову помацала у хлопчика пульс і перевірила пляшку з глюкозою, що висіла над ліжком.
Через годину прийшов інший лікар. Він представився — Парсонс, із радіологічного відділення. У нього були пишні вуса. Він був у лоферах, ковбойській сорочці та джинсах.
— Ми заберемо його вниз, зробимо нові знімки, — сказав він їм. — Потрібно ще кілька знімків, і також хочемо зробити сканування.
— Це що? — запитала Енн. — Яке сканування? — вона стояла між цим новим лікарем і ліжком. — Я думала, ви вже зробили всі рентгенівські знімки.
— Боюся, що треба ще трохи, — сказав він. — Причин для хвилювання немає. Просто потрібно ще кілька знімків, і ми хочемо провести сканування мозку.
— О боже, — сказала Енн.
— Це абсолютно нормальна процедура у таких випадках, — відповів новий лікар. — Просто потрібно з’ясувати точну причину, чому він досі не прокинувся. Це звичайна медична процедура, нічого не подумайте. Ми його заберемо вниз за кілька хвилин, — сказав цей лікар.
Невдовзі до кімнати зайшли два санітари з каталкою. Чорняві, смуглі чоловіки в білих халатах. Вони перекинулися кількома словами незрозумілою мовою, поки відчіпляли хлопця від трубки і перекладали його з лікарняного ліжка на каталку. Потім вивезли його з кімнати. Говард та Енн сіли з ними в ліфт. Енн не відводила від хлопчика погляду. Вона заплющила очі, коли ліфт рушив униз. Санітари стояли по обидва боки каталки, мовчки, хоча раз один із них щось сказав до другого своєю мовою, і той повільно кивнув у відповідь. Того ж ранку, щойно сонце засвітило у вікна в залі очікування біля рентгенівського відділення, хлопчика вивезли й перевели назад у палату. Говард та Енн іще раз проїхали з ним на ліфті й повернулися на свої місця біля ліжка.
Вони прочекали цілий день, але хлопчик так і не прокинувся. Часом хтось із них виходив із палати, спускався до кафетерію випити кави, а потім, ніби несподівано згадавши щось і відчувши провину, вставав з-за стола й поспішав назад до палати. Увечері доктор Френсіс знову прийшов оглянути хлопчика і пішов, повідомивши, що малий у нормі й може прокинутися будь-якої миті. Час від часу заходили медсестри, не ті, що були вчора. Потім постукала й увійшла до палати дівчина з лабораторії. Вона була в білих штанах і блузці, у руках тримала невелику тацю з усілякими штуками, яку поставила на підставку біля ліжка. Не промовивши жодного слова, вона взяла кров у хлопчика з руки. Коли дівчина знайшла потрібне місце на руці й встромила голку, Говард примружився.