— Я не розумію, навіщо це, — сказала Енн дівчині.
— Лікар призначив, — відповіла вона. — Я роблю те, що мені сказали. Сказали взяти кров — я беру. А що з ним, до речі? Такий гарнюній.
— Машина збила, — сказав Говард. — Збила й утекла.
Дівчина похитала головою і знову подивилася на хлопчика. Потім взяла свою тацю й вийшла.
— Чому він не прокидається? — сказала Енн. — Говарде? Я хочу, щоб вони щось нарешті відповіли.
Говард промовчав. Він сів назад у крісло і закинув ногу на ногу. Потер обличчя. Він подивився на сина, потім відкинувся на спинку, заплющив очі й заснув.
Енн підійшла до вікна, виглянула на стоянку. Була ніч, і автомобілі заїжджали й виїжджали з паркінгу з увімкненими фарами. Вона стояла, вхопившись за підвіконня. Глибоко в душі Енн усвідомлювала, що з ними відбувається щось серйозне, щось недобре. Стало страшно, зуби зацокотіли, поки вона не стиснула щелепи. Вона побачила, що перед лікарнею зупинилася велика машина і хтось, якась жінка в довгому пальті сіла в неї. Їй захотілося опинитися на місці тієї жінки, і щоби хтось, хто завгодно, відвіз її звідси кудись, де Скотті чекатиме на неї, і коли вона вийде з машини, він скаже: «Мамо!», і його можна буде обійняти.
Невдовзі Говард прокинувся. Подивився на хлопчика. Потім підвівся з крісла, потягнувся і став поруч із нею біля вікна. Вони удвох дивилися на стоянку. Мовчали. Але їм здавалося, що вони відчували одне одного зсередини, ніби від тривоги стали прозорими й це було абсолютно природно.
Двері відчинилися, увійшов доктор Френсіс. Цього разу він був в іншому костюмі та краватці. Сиве волосся зачесане назад із боків — він видавався щойно поголеним. Доктор одразу попрямував до ліжка оглянути хлопчика.
— Він мусив би вже отямитися. Важко сказати, чому він досі спить, — сказав лікар. — Але я можу вас запевнити: ми всі переконані, що йому нічого не загрожує. Просто буде спокійніше, коли він прокинеться. Немає жодних підстав, абсолютно ніяких, чому він не мав би прокинутись. Вже скоро. Так, і в нього буде сильний головний біль, коли він отямиться, — це гарантовано. Але всі показники в нормі. Жодних відхилень.
— То, значить, це кома? — сказала Енн. Лікар потер свою гладеньку щоку.
— Назвемо це так, поки він не прокинеться. Але ви вже, мабуть, стомилися. Це важко. Я знаю, що важко. Сміливо можете виходити щось перекусити, — сказав він. — Це вам зараз точно не завадить. Я попрошу, щоб медсестра біля нього посиділа, поки вас немає, якщо так буде спокійніше. Ходіть поїжте щось.
— Мені нічого в горло не лізе, — сказала Енн.
— Ну, звісно, вирішуйте самі, — сказав лікар. — Власне, повторюю, що всі показники хороші, аналізи негативні, взагалі нічого не виявилося, і щойно він прокинеться, все буде позаду.
— Дякую, докторе, — сказав Говард. Він знову потиснув лікареві руку. Лікар поплескав Говарда по плечу й вийшов.
— Думаю, комусь треба з’їздити додому, перевірити, чи все гаразд, — сказав Говард. — Зрештою, Слага потрібно погодувати.
— Подзвони сусідам, — сказала Енн. — Подзвони Морганам. Вони погодують, якщо попросити.
— Гаразд, — відповів Говард. — Сонце, а може, ти це зробиш? З’їздиш додому, глянеш, що і як, а потім повернешся? Тобі не завадить. А я з ним посиджу. Серйозно, — сказав він. — Нам треба берегти сили. Потрібно ж буде посидіти тут іще трохи й після того, як він прокинеться.
— Може, ти поїдеш? — сказала вона. — Погодуєш Слага. Сам поїси.
— Я вже їздив, — відповів він. — У мене пішла рівно година і п’ятнадцять хвилин. Ти теж з’їзди на годинку, трохи освіжишся — і назад.
Енн спробувала подумати про це, та була надто виснажена. Вона заплющила очі і спробувала подумати про це ще раз. Через деякий час сказала:
— Може, таки поїду на кілька хвилин. Можливо, якщо тут не сидіти і не дивитися на нього постійно, то він прокинеться й усе буде добре. Розумієш? Може, він прокинеться, якщо мене тут не буде. Поїду додому, прийму ванну, переодягнуся. Слага погодую. І повернуся.
— А я побуду тут, — сказав він. — Ти їдь додому, сонце. Я тут за всім прослідкую.
Очі в нього були червоні й запухлі, ніби він усю ніч пив. Одяг пом’ятий. Щетина вже відросла. Енн погладила його по щоці й забрала руку. Вона розуміла, що йому хочеться трохи побути на самоті, ні з ким не розмовляти, нічого не обговорювати. Вона взяла з тумбочки свою сумку, він подав пальто.