— Я ненадовго, — сказала Енн.
— Просто посидь трохи й відпочинь, як будеш удома, — сказав він. — Поїж щось. Прийми ванну. А коли вийдеш із ванни, посидь і відпочинь. І зразу стане легше, от побачиш. А потім уже повертайся, — сказав він. — І спробуємо не хвилюватися. Ти ж чула, що говорив доктор Френсіс.
Вона постояла ще хвилинку у своєму пальті, намагаючись пригадати точні слова доктора, вишукуючи будь-які нюанси, натяки, які можна було прочитати між рядків.
Вона намагалася пригадати, чи змінився вираз його обличчя, коли він нахилився оглянути малого. Згадувала його міміку, коли він відкочував хлопчикові повіки і слухав дихання.
Вона підійшла до дверей і озирнулася. Подивилася на дитину, потім на батька.
Говард кивнув. Вона вийшла з палати й зачинила за собою двері.
Пройшла повз сестринську й далі в кінець коридору, шукаючи ліфт. У кінці звернула праворуч і потрапила до невеликої зали очікування, де в плетених кріслах сиділа чорношкіра сім’я. Чоловік середнього віку, в сорочці і штанах кольору хакі, зсунутій назад бейсболці. В одне з крісел втиснулася огрядна жінка в домашньому одязі й капцях. Дівчинка-підліток у джинсах, із десятками маленьких косичок, розляглася на іншому, вона потягувала цигарку, схрестивши ноги біля щиколоток. Уся сім’я дружно подивилася на Енн, коли та ввійшла. Столик був завалений обгортками від гамбургерів і пластиковими стаканчиками.
— Френклін, — підскочила велика жінка. — Ви від Френкліна? — її очі розширилися. — Кажіть уже, пані. Що з Френкліном?
Вона спробувала підвестися зі свого крісла, проте чоловік притримав її рукою.
— Тихенько, — сказав він. — Тихенько, Евелін.
— Вибачте, — сказала Енн. — Я шукаю ліфт. Мій син лежить у лікарні, і я не можу знайти ліфт.
— Ліфт далі по коридору, тільки повернете ліворуч, — сказав чоловік, показуючи пальцем.
Дівчинка-підліток затяглася й подивилася на Енн. Її очі звузилися до маленьких щілинок, а широкі губи повільно розімкнулися, коли вона випустила дим. Чорна жінка збайдужіло опустила голову собі на плече й відвела погляд від Енн — вона її більше не цікавила.
— Мого сина збила машина, — сказала Енн чоловікові. Їй здавалося, що це потрібно пояснити. — У нього струс мозку і тріщина в черепі, та з ним усе буде гаразд. Зараз він у стані шоку, але це може бути й кома. Саме це нас і хвилює, що, можливо, він у комі. Я ненадовго поїду, але мій чоловік із ним. Може, він прокинеться, поки мене не буде.
— Це дуже прикро, — сказав чоловік і підсунувся у кріслі. Він похитав головою. Перевів погляд на стіл, а потім знову на Енн. Вона досі стояла на місці. — А наш Френклін на операційному столі. Його порізали. Намагалися вбити. Якась бійка почалася. На цій вечірці. Кажуть, він просто стояв і дивився. Нікого не чіпав. Але кого це в наш час хвилює. Тепер він на операційному столі. А ми тільки сподіваємось і молимося — це все, що нам лишилося.
Він не відводив від неї погляду.
Енн глянула на дівчину, яка все ще спостерігала за нею, і на старшу жінку, яка схилила голову, заплющивши очі. Енн помітила, що її губи беззвучно рухаються, промовляючи якісь слова. Їй захотілося запитати, що то за слова. Вона хотіла довше поговорити з цими людьми, які вимушені були чекати так само, як і вона. Їй було страшно, і їм теж. Це їх об’єднувало. Їй хотілося би сказати щось іще про аварію, розповісти їм більше про Скотті, про те, що це трапилося в його день народження, у понеділок, і що він досі непритомний. Але вона не знала, як почати. Вона стояла й мовчки дивилася на них.
Вона пішла коридором, на який вказав чоловік, і знайшла ліфт. Трохи постояла перед зачиненими дверима, сумніваючись, чи правильно робить. Потім виставила палець і натиснула на кнопку.
Вона під’їхала до будинку і заглушила двигун. Заплющивши очі, на хвилину притулилася головою до керма. Прислухалась, як цокає, охолоджуючись, двигун. Потім вийшла з машини. Було чути, як у будинку гавкає собака. Вона підійшла до дверей — було відчинено. Зайшла всередину, ввімкнула світло, поставила чайник. Вона відкрила собаці банку корму й насипала на задньому ґанку. Слаг хапав їжу, аж чавкав із голоду. І постійно бігав на кухню перевірити, чи вона нікуди не ділася. Щойно Енн сіла з чаєм на диван, як задзвонив телефон.
— Так! — сказала вона, узявши слухавку. — Алло!
— Місіс Вайс, — сказав чоловічий голос. Була п’ята ранку, і чулося, ніби на фоні гуде якась машина абощо.
— Так, так! У чім річ? — сказала вона. — Це місіс Вайс. Це я. Що трапилося, агов? — вона прислухалася до шуму на фоні. — Боже, щось зі Скотті?