— Скотті, — промовив голос. — Так, я телефоную щодо Скотті. Це стосується Скотті, це наша проблема. Ви про нього забули? — сказав чоловік і поклав слухавку.
Вона набрала номер лікарні й попросила з’єднати із третім поверхом. Почала вимагати в медсестри, котра взяла слухавку, інформацію про свого сина. Потім попросила поговорити з чоловіком. Сказала, що це терміново. Вона чекала, перебираючи пальцями телефонний дріт.
Заплющила очі, її нудило. Треба було щось з’їсти, хоча б через силу. Слаг зайшов через задні двері й ліг біля її ніг. Він махав хвостом. Енн потягала його за вухо, а він облизував їй пальці. Говард був на лінії.
— Сюди хтось щойно телефонував, — сказала Енн. Вона скрутила телефонний шнур. — Він сказав, що це стосується Скотті, — вона зірвалася на плач.
— У Скотті все нормально, — відповів Говард. — Ну, тобто він досі спить. Без змін. Медсестра вже двічі приходила, відколи ти поїхала. І медсестра, і лікар. Усе гаразд.
— Якийсь чоловік телефонував. Сказав, що це стосується Скотті, — повторила вона.
— Сонце, відпочинь, тобі потрібен відпочинок. Це, мабуть, той самий, що дзвонив мені. Просто не звертай уваги. Коли відпочинеш, — повертайся. І тоді, може, поснідаємо.
— Поснідаємо, — повторила вона. — Я не хочу снідати.
— Ну, ти мене зрозуміла, — сказав він. — Сік якийсь. Не знаю. Я сам нічого не знаю, Енн. Господи, я теж не голодний. Енн, мені зараз важко говорити. Я стою тут біля стола. Доктор Френсіс знову зайде о восьмій ранку. Тоді він зможе щось сказати, щось конкретніше. Так медсестра сказала. Більше вона нічого не знає. Енн? Сонце, можливо, тоді вже буде більше відомо. О восьмій годині. Повертайся сюди до восьмої. А я поки тут, і зі Скотті все нормально. Все так само, — додав він.
— Я пила чай, — сказала вона, — і задзвонив телефон. Сказали, що це щодо Скотті. На фоні було чути шум. Ти чув шум, коли тобі дзвонили, Говарде?
— Я не пам’ятаю, — сказав він. — Може, це водій тої машини, може, він психопат і якось дізнався про Скотті. Але я поряд із ним. Просто відпочинь, як ти і планувала. Прийми ванну і повертайся годині о сьомій, і тоді разом поговоримо з лікарем, коли він сюди прийде. Сонце, все буде гаразд. Я тут, тут лікарі й медсестри. Кажуть, його стан стабільний.
— Боже, як же мені страшно, — сказала Енн.
Вона ввімкнула воду, роздяглась і залізла у ванну. Нашвидкуруч помилась і витерлася, не витрачаючи часу на миття волосся. Надягла чисту білизну, шерстяні штани і светр. Вона зайшла у вітальню, де собака підняв на неї очі й ляснув хвостом об підлогу. Надворі тільки почало світати, коли вона вийшла з будинку до машини.
Енн заїхала на стоянку біля лікарні та знайшла місце біля входу. Вона відчувала відповідальність за те, що трапилося з дитиною. Хоч і сама не розуміла чому. Подумала про ту чорношкіру сім’ю. Вона згадала ім’я «Френклін» і стіл, закиданий папірцями від гамбургерів, і як дівчинка-підліток дивилася на неї, потягуючи цигарку. «Тільки не народжуй, — подумки сказала вона дівчині, заходячи в лікарню. — Благаю, не треба».
Вона піднялася ліфтом на третій поверх разом із двома медсестрами, які саме заступали на чергування. Це було в середу вранці, за кілька хвилин до сьомої. Коли двері ліфта відчинилися на третьому поверсі, пролунало якесь оголошення для доктора Медісона. Вона вийшла за медсестрами, які повернули в інший бік і продовжили розмову, перервану, коли Енн сіла в ліфт. Вона пройшла коридором до закутку, де раніше сиділа чорношкіра сім’я. Зараз їх уже не було, проте стільці лежали розкидані так, ніби люди підскочили з них хвилину тому. Стіл був так само захаращений стаканчиками й папірцями, з попільнички вивалювалися недопалки.
Вона зупинилася біля сестринського посту. Чергова медсестра, позіхаючи, розчісувала волосся.
— Учора темношкірому хлопчику робили операцію, — сказала Енн. — Його звати Френклін. Рідні були в холі. Я хотіла би дізнатися, в якому він стані.
Медсестра, що сиділа за іншим столом, відірвала погляд від таблиці, яка лежала перед нею. Задзвонив телефон, і вона взяла слухавку, не зводячи очей із Енн.
— Він помер, — сказала чергова. Вона тримала в руках гребінець і продовжувала дивитись на Енн. — А ви друг сім’ї чи що?
— Я з ними познайомилася вчора ввечері, — відповіла Енн. — Мій син теж у лікарні. По-моєму, він у стані шоку. Точно не відомо, у чому проблема. Просто хотіла дізнатися про Френкліна, от і все. Дякую.
Вона попрямувала далі по коридору. Двері ліфта — того ж кольору, що і стіни, — відчинилися, і лисий кістлявий чоловік у білих штанах і кедах витягнув із ліфта важкий візок. Учора ввечері вона цих дверей не помітила. Чоловік витягнув візок у коридор, зупинився перед сусідньою кімнатою і звірився з табличкою на стіні. Потім нахилився взяти з візка тацю. Легенько постукав у двері й увійшов до кімнати. Проходячи повз, Енн відчула неприємний запах теплої їжі. Вона, не звертаючи уваги на медсестер, прискорила крок і різко відчинила двері в палату.