Говард стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Він обернувся, коли увійшла Енн.
— Як він? — запитала вона. Підійшла до ліжка. Вона кинула сумочку на підлогу біля тумбочки. Їй здавалося, що її не було сто років. Вона погладила малого по щоці. — Говарде?
— Доктор Френсіс недавно заходив, — сказав Говард. Енн пильно на нього подивилася й подумала, що він якийсь згорблений.
— Я думала, він прийде не раніше восьмої, — швидко промовила вона.
— Із ним був іще один лікар. Невролог.
— Невролог, — повторила вона.
Говард кивнув. Він таки горбився, це було помітно.
— І що вони сказали, Говарде? Господи, що вони сказали? У чім річ?
— Сказали, що заберуть його вниз і зроблять іще якісь аналізи, Енн. Думають, що доведеться оперувати. Будуть робити операцію, сонце. Вони не розуміють, чому він досі не прокинувся. Це щось більше, ніж просто шок чи струс, — це вже точно. Щось із черепом, може, перелом — щось таке, так вони гадають. Тому потрібно робити операцію. Я намагався до тебе додзвонитися, але ти, мабуть, уже вийшла з дому.
— О боже, — сказала вона. — Боже, Говарде, що ж це таке, — вона взяла його за руки.
— Дивися! — сказав Говард. — Скотті! Дивися, Енн!
Він розвернув її до ліжка.
Хлопчик розплющив очі й закрив їх. Знову розплющив. Кілька секунд його очі дивилися прямо, потім повільно почали рухатися, поки не зупинилися на Говарді й Енн, а відтак знову від’їхали вбік.
— Скотті, — промовила мати, ступивши крок до ліжка.
— Привіт, Скотті, — сказав батько. — Привіт, синку.
Вони схилилися над ліжком. Говард узяв малого за руку, гладив її і стискав. Енн нахилилася над хлопчиком і почала цілувати його в лоб, знову й знову, обійнявши голову долонями.
— Скотті, сонце, це мама з татом, — сказала вона. — Скотті?
Хлопчик дивився на них, наче вперше бачив. Потім його рот відкрився, очі заплющились, і він завив, доки не закінчилося повітря в легенях. Його обличчя розслабилось і обм’якло. Губи розімкнулися, і крізь стиснуті зуби вилетів останній подих.
Лікарі сказали, що це була прихована оклюзія і що такий випадок один на мільйон. Можливо, якби це можна було якось виявити й негайно прооперувати, вони могли б його врятувати. Але найімовірніше, що ні. Вони однаково не знали б, що саме шукати. Ні аналізи, ні рентген нічого не показали.
Доктора Френсіса трусило.
— Ви не уявляєте, як мені прикро. Мені дуже шкода, я навіть не знаю, що сказати, — повторював він, ведучи їх в ординаторську. У кріслі, закинувши ноги на спинку сусіднього крісла, сидів інший лікар, дивився ранкову передачу. Він був у зеленій акушерській уніформі: вільні зелені штани, зелена сорочка і зелена шапочка, під якою зібране волосся. Він подивився на Говарда з Енн, потім на доктора Френсіса. Підвівся, вимкнув телевізор і вийшов із кімнати. Доктор Френсіс провів Енн до дивана, сів біля неї і заговорив низьким, співчутливим голосом. Навіть нахилився обійняти її. Вона відчувала плечем, як його груди поволі піднімаються й опускаються. Очі її були розплющені, вона не пручалася. Говард пішов у вбиральню, проте залишив двері відчиненими. Він голосно заридав. Потім, заспокоївшись, увімкнув воду й умився. Він вийшов звідти і сів за столик із телефоном.
Говард подивився на телефон, ніби вирішував, що далі. Подзвонив декому. Потім до телефону підійшов доктор Френсіс.
— Я можу для вас іще щось зробити зараз? — запитав він у них.
Говард похитав головою. Енн дивилася на доктора Френсіса, наче не розуміла його слів.
Лікар провів їх до виходу з лікарні. Люди входили і виходили. Була одинадцята ранку. Енн усвідомлювала, як повільно, майже неохоче вона переставляє ноги. Їй здавалося, що доктор Френсіс виставляє їх звідси, хоча вона відчувала, що потрібно залишитися, що так буде правильніше. Вона глянула на стоянку, потім озирнулася на лікарню. І почала трясти головою.
— Ні, ні, — повторювала вона. — Я не можу його тут покинути, ні.
Вона чула саму себе, проговорюючи ці слова, і думала, як це прикро, що з її вуст злітало тільки те, що вона чула в серіалах, коли хтось був шокований раптовою смертю. Їй хотілося говорити власними словами.