— Ні, — сказала вона і чомусь пригадала, як негритянка опустила голову собі на плече. — Ні, — повторила вона.
— Я вам іще зателефоную сьогодні, — сказав лікар Говардові. — Потрібно зробити ще деякі речі, щоб усе остаточно стало зрозуміло. Деякі речі потребують пояснення.
— Розтин, — сказав Говард. Доктор Френсіс кивнув.
— Я розумію, — промовив Говард. І додав: — О господи. Ні, я нічого не розумію, докторе. Я не можу зрозуміти, не можу. Я просто не можу.
Доктор Френсіс поклав руку Говардові на плече.
— Мені шкода. Мені дуже прикро.
Він відпустив Говарда, простягнув йому руку. Говард подивився на неї і потиснув. Доктор Френсіс іще раз обійняв Енн. Їй здавалося, що він сповнений якоїсь неосяжної доброти. Енн поклала голову йому на плече, проте очі лишилися розплющеними. Вона постійно озиралася на лікарню. Виїжджаючи зі стоянки, вона озирнулася ще раз.
Енн сиділа на дивані вдома, сховавши руки в кишені пальта. Говард зачинив двері в дитячу. Він поставив каву і знайшов порожню коробку. Думав позбирати дитячі речі, розкидані по вітальні. Але натомість сів поруч із Енн на диван, відсунув коробку вбік і нахилився вперед, просунувши руки між колін. Говард заридав. Вона пригорнула його до себе, погладила по плечу.
— Його не стало, — сказала Енн.
Вона продовжувала гладити його. За його риданнями вона чула, як на кухні шипить кавоварка. — Ну, ну, — ніжно промовила вона. — Говарде, його нема. Його нема, і нам тепер доведеться до цього звикнути. Бути самим.
Згодом Говард підвівся і почав безцільно ходити кімнатою з коробкою, нічого в неї не клав, тільки зносив деякі речі на купу біля дивана. Вона продовжувала сидіти в пальті, сховавши руки в кишені. Говард поклав коробку і приніс у вітальню каву. Трохи пізніше Енн подзвонила родичам. Додзвонившись, вона видавлювала із себе кілька слів і плакала. А потім спокійно пояснювала, розміреним тоном, що трапилося, казала про похорон. Говард виніс коробку в гараж і побачив дитячий велосипед. Кинув коробку і сів біля велосипеда на тротуар. Потім незграбно взяв його, притулив до грудей. Він тримав велосипед, гумова педаль давила йому в груди. Говард крутнув колесо. Енн поклала слухавку, поговоривши з сестрою. Вона почала шукати інший номер, аж раптом задзвонив телефон.
Вона взяла слухавку на першому ж гудку.
— Алло, — сказала вона і почула на фоні гучний шум. — Алло! Господи милостивий, хто це? Чого вам треба?
— Ваш Скотті, він уже готовий, — промовив чоловічий голос. — Ви його не забули?
— Ах ти падло! — крикнула вона в слухавку. — Як у тебе вистачає совісті, скотино ти така?
— Скотті, — сказав чоловік. — Ви забули про Скотті?
Чоловік поклав слухавку.
Говард почув крик і прибіг до Енн. Вона плакала, поклавши голову й руки на стіл. Він схопив слухавку й почув гудки.
Пізніше, незадовго до півночі, коли вони вже розібралися з купою речей, телефон задзвонив знову.
— Візьми слухавку, — сказала вона. — Говарде, я знаю, це він.
Вони сиділи з кавою за кухонним столом. Поруч із Говардовою чашкою стояла склянка віскі. Він узяв слухавку на третьому гудку.
— Алло, — сказав він. — Хто це? Алло! Алло! — дзвінок обірвався. — Він кинув слухавку, — сказав Говард. — Той, хто дзвонив.
— Це був він, — сказала вона. — Цей козел. Я б його вбила, — сказала вона. — Я його застрелила б і подивилася, як він подихáє.
— Господи, Енн, — відповів Говард.
— Ти щось чув? — запитала вона. — На фоні? Шум, якісь машини, щось гуділо?
— Та ні. Нічого такого, — сказав він. — Не встиг, мабуть. По-моєму, якась музика грала по радіо. Так, радіо було, а більше нічого не розібрав. Я не розумію, що взагалі відбувається.
Вона похитала головою:
— Хай тільки він мені попадеться.
Раптом до неї дійшло. Вона зрозуміла, хто це. Скотті, торт, номер телефону. Вона відсунула стілець і встала.
— Відвези мене в торговий центр, — сказала вона. — Говарде.
— Тобто?
— У торговий центр. Я знаю, хто це дзвонить. Я знаю, хто це. Це той довбаний пекар, Говарде. Я замовила в нього торт на день народження Скотті. Оце він і дзвонить. У нього є номер, це він. Доймає нас за той торт. Пекар клятий.
Вони приїхали до торгового центру. Небо було ясне, добре видно зірки. Було холодно, і вони ввімкнули в машині обігрівач. Запаркувалися перед пекарнею. Всі магазини були зачинені, проте на іншому кінці стоянки, перед кінотеатром, стояли кілька машин. У пекарні було темно, та, зазирнувши всередину крізь скло, вони побачили, що вглибині горить світло і раз у раз великий чоловік у фартуху показується в тому білому рівномірному світлі. Крізь скло було видно вітрину й кілька столиків зі стільцями. Вона посмикала двері. Постукала по склу. Але якщо пекар їх і почув, то ніяк не відреагував. Навіть не глянув у їхній бік. Вони об’їхали навколо пекарні, припаркувались і вийшли з машини. В одному з вікон горіло світло, проте зависоко — вони не могли зазирнути всередину. На дверях висів знак: «Пекарня. Працюємо під замовлення». Було чути, як усередині тихенько грає радіо і щось скрипнуло — може, це відчинилися дверцята духовки? Енн постукала у двері, почекала. Потім постукала знову, голосніше. Радіо вимкнули, і щось заторохкотіло, наче якусь річ — може, шухляду — витягли й засунули назад.