Клацнув замок, і двері відчинилися. Пекар стояв на світлі й дивився на них.
— У нас зачинено, — сказав він. — Чого вам треба в цю пору? Дванадцята ночі. Ви п’яні чи що?
Вона ступила на світло, що падало крізь відчинені двері. Пекар кліпнув своїми важкими повіками, впізнавши її.
— Це ви, — промовив він.
— Це я, — сказала Енн. — Мама Скотті. А це батько Скотті. Ми хотіли б увійти.
Пекар відповів:
— Я зараз зайнятий. У мене купа роботи.
Але вона все одно ввійшла. І Говард за нею. Пекар відступив убік.
— Випічкою пахне. Правда, пахне випічкою, Говарде?
— Чого вам треба? — запитав пекар. — Торта захотілося? Точно, це ви по торт прийшли. Ви ж замовляли, так?
— Який кмітливий пекар, — сказала вона. — Говарде, це він до нас дзвонив.
Вона стиснула кулаки й сердито на нього подивилася. Глибоко всередині в ній палав гнів, від якого вона почувалася більшою і сильнішою, ніж вона є, ніж є ці двоє чоловіків.
— Стривайте, — сказав пекар. — Ви приїхали по свій позавчорашній торт? Серйозно? Я не буду з вами сваритися, пані. Он він стоїть, черствіє. Віддам за пів ціни. Хоча ні, якщо хочете — забирайте так. Мені він тут не треба — він уже нікому не треба. Я витратив на нього свій час і гроші. Заберете — чудово, не заберете — теж не біда. А мені час працювати.
Він подивився на них і скрутив язика за зубами.
— Нові замовлення, — промовила Енн. Вона знала, що контролює відчуття, яке наростало в ній. Вона була спокійна.
— Пані, я працюю по шістнадцять годин на день, щоби було на що жити, — сказав пекар. Він витер руки об фартух. — Я сиджу тут днями й ночами, намагаюся звести кінці з кінцями.
Енн зробила такий вираз обличчя, що пекар відступив назад і сказав:
— Без питань, зараз.
Він потягнувся до прилавка, взяв качалку в праву руку й постукав нею по долоні іншої руки.
— Забираєте торт чи ні? Мені треба працювати. Пекарі працюють уночі, — повторив він. Очі у нього були маленькі й підступні, подумала Енн, їх майже не було видно за щетинистими щоками. Шия теж запливла жиром.
— Я знаю, що пекарі працюють уночі, — сказала Енн. — А ще людям телефонують уночі. Козел.
Пекар продовжував стукати качалкою по руці. Він глянув на Говарда.
— Тихенько, тихенько, — сказав він Говарду.
— Мій син помер, — холодно і спокійно промовила вона. — У понеділок вранці його збила машина. Ми сиділи біля нього, доки він не помер. Але, звісно, звідки ж ви знали, правда? Пекарі не можуть знати все на світі, так, пане Пекарю? Але він мертвий. Він мертвий, сволота ти така!
Наскільки раптово гнів зародився в ній, так само швидко він і згас, поступившись місцем чомусь іншому — її занудило, запаморочилася голова. Вона обіперлася на дерев’яний стіл, посипаний борошном, закрила обличчя руками й заплакала, плечі затряслися.
— Це несправедливо, — повторювала вона. — Це несправедливо, несправедливо.
Говард обійняв її за талію і подивився на пекаря.
— Як вам не соромно, — сказав йому Говард. — Як не соромно.
Пекар поклав качалку назад на прилавок. Він розв’язав фартуха і кинув туди ж. Подивився на них, повільно хитаючи головою. Він витягнув стілець з-під стола, на якому лежали папери та квитанції, рахівниця і телефонний довідник.
— Сідайте, будь ласка, — промовив він. — Зараз принесу вам стілець, — сказав він Говарду. — Сідайте.
Пекар сходив у передню частину магазину й повернувся з двома маленькими кованими стільчиками.
— Так, народ, сідайте.
Енн витерла очі й подивилася на пекаря.
— Я хотіла тебе вбити, — сказала вона. — Хотіла, щоб ти помер.
Пекар очистив для них місце на столі. Відсунув рахівницю вбік, разом зі стосами паперів і квитанцій. Телефонний довідник пекар узагалі скинув, і книга грюкнула об підлогу. Говард із Енн сіли й підсунули стільці до стола. Пекар теж сів.