— Найперше, мені страшенно шкода, — сказав пекар, поклавши лікті на стіл. — Ви навіть не уявляєте як. Послухайте мене. Я простий пекар. І не претендую ні на що інше. Може, колись давно я й був іншою людиною. Уже й забув, уже і сам не знаю. Але якщо й був колись іншим, то тепер — ні. Зараз я просто пекар. Це не виправдовує того, що я робив, знаю. Але мені дійсно дуже прикро. Мені шкода вашого сина, і вибачте, що я в це вліз, — сказав пекар.
Він розвів руки, поклав їх на стіл і перевернув долонями вгору.
— У мене дітей немає, тому я можу лише уявити, що ви відчуваєте. Все, що я можу вам зараз сказати, — це те, що мені шкода. Пробачте, якщо можете. Я не зла людина — так мені здається. Що б ви не казали по телефону. Якщо коротко, то я просто розучився правильно поводитися з людьми. Будь ласка, скажіть, у вас стане милосердя пробачити мені?
У пекарні було тепло. Говард підвівся з-за стола і зняв пальто. Узяв пальто в Енн. Пекар трохи подивився на них, кивнув і теж устав з-за стола. Підійшов до духовки, повернув кілька вимикачів. Він знайшов чашки й налив кави з електричної кавоварки. Поклав на стіл пачку вершків і мисочку з цукром.
— Вам, мабуть, треба щось поїсти, — сказав пекар. — Сподіваюся, ви не відмовитеся від здобних булочок. Вам треба їсти і триматися. Їжа — це маленька радість у такий час, — сказав він.
Він подав їм теплі булочки з корицею просто з духовки, глазур іще навіть не застигла. Він поклав на стіл масло й ножі до нього. І сам сів за стіл разом із ними. Він чекав, доки вони візьмуть по булочці з тарілки й почнуть їсти.
— Поїсти — це завжди добре, — казав він, спостерігаючи за ними. — Є добавка. Доїдайте. Їжте все, що захочете. Булочки є на будь-який смак.
Вони їли булочки й пили каву. В Енн раптом проснувся апетит, та й булочки були дуже смачні. Вона з’їла три штуки, пекарю було приємно. Потім він заговорив. Вони уважно слухали. Незважаючи на втому й горе, вони слухали, що розповідав пекар. Кивали, коли пекар заговорив про самотність, про сумніви й обмеження, що виникли в нього в середньому віці. Він розповідав їм, як це — прожити стільки років без дітей. Знову і знову проводити дні біля печей, ставити у них щось, виймати — і так без кінця. Вся та їжа на свята й урочистості, яку він готував. Глазур товщиною з палець. Крихітні весільні пари на тортах. Сотні — ні, вже тисячі разів. Дні народження. Тільки уявіть, якби запалити всі ті свічки. В нього важлива професія. Він пекар. Слава богу, що не флорист. Краще вже годувати людей. Тут точно краще пахне, ніж у квітковому магазині.
— Понюхайте, — сказав пекар, розламавши темну хлібину. — Він іще недопечений, зате пахне як.
Вони понюхали, потім він дав їм скуштувати. У хліба був смак патоки та цільних зерен. Вони слухали пекаря. Їли все, що могли. Жували хліб. Під люмінесцентними лампами було світло, як удень. Вони проговорили до самого ранку, доки у вікнах не з’явилися бліді відблиски сонця, і навіть не думали звідти йти.
Вітаміни
У мене була робота, а в Петті — ні. Я працював у лікарні по кілька годин уночі. Нічого складного. Я міг трохи попрацювати для годиться, потім записував собі в картку вісім годин і їхав пити з медсестрами. Згодом Петті й собі захотіла роботу. Казала, що це для самоповаги. Отак вона почала ходити по хатах і продавати вітаміни.
Якийсь час Петті була ще однією дівчиною, яка ходила по чужих кварталах і стукала людям у двері. Але вона швидко освоїлася. Вона була кмітлива, у школі вчилася на відмінно. У неї була харизма. Невдовзі компанія підвищила її. Кілька дівчат, менш успішних, стали її підлеглими. Незабаром вона вже мала власну команду й невеликий офіс у торговому центрі. Але дівчата, які працювали на неї, постійно змінювалися. Дехто йшов через кілька днів — іноді навіть за пару годин. Але часом траплялися здібні дівчата. Їм вдавалося продавати вітаміни. Ці дівчата залишалися з Петті. Вони стали ядром команди. Хоча й тих, хто нічого не міг продати, теж вистачало.
Дівчата, які не стягували, просто йшли. Просто не виходили на роботу й усе. Якщо у них був телефон, то знімали з гачка слухавку. І двері не відчиняли. Петті брала ці втрати близько до серця, дівчата були для неї, як неофіти, що збилися зі шляху. Вона звинувачувала себе. Та потім змирилася. Їх було забагато, аби не змиритися.
Час від часу якась дівчина могла завмерти й не натиснути на дверний дзвінок. Або підходила до дверей і щось ставалося з голосом. Або вона змішувала слова привітання із фразами, які не мала би казати, поки не потрапить всередину будинку. У цих випадках така дівчина вирішувала, що краще швидко спакуватися, хапала свою валізку і прямувала до машини — чекати, доки Петті й інші закінчать. Потім усі звітували і поверталися в офіс. Вони казали одна одній, що розкисати не можна. «Варто тільки повірити — і ви вже на півдорозі до цілі». Або: «Робіть як слід, і все буде як слід». Отаке.