У той же день Петті запитала мене:
— А що з Шейлою?
І я відповів:
— Поїхала в Портленд.
Я задивлявся на Донну, іншу дівчину з ядра їхньої команди. На вечірці ми трохи потанцювали під Дюка Еллінгтона. Я доволі міцно її обіймав, вдихав запах її волосся, тримав руку на талії, кружляючи з нею килимом. Із нею було добре танцювати. Я був єдиним чоловіком на вечірці, а дівчат — семеро, і шестеро з них танцювали парами. На вітальню було приємно глянути.
Я сидів на кухні, коли Донна зайшла з порожньою склянкою. Ми трохи побули наодинці. Я її легенько обійняв. І вона мене. Так і стояли обійнявшись.
Потім вона сказала:
— Не треба. Не зараз.
Почувши «не зараз», я її відпустив. Мені стало ясно, що все буде.
Я сидів за столом, згадуючи ті обійми, коли Шейла зайшла зі своїм пальцем.
Я подумав іще трохи про Донну. Допив склянку. Зняв із гачка слухавку і попрямував у спальню. Роздягнувся й ліг поруч із Петті. Трохи полежав, налаштувався. І почав. Але вона не прокинулася. Потім я й сам заплющив очі.
Відкрив я їх уже опівдні. Я був у ліжку сам. Дощ бив у вікно. На подушці Петті лежав цукровий пончик, а на тумбочці стояла склянка вчорашньої води. Я досі був п’яний і не розумів, що відбувається. Я знав, що була неділя і скоро Різдво. Пончик я з’їв, воду випив. І ліг спати далі, доки не почув, що Петті ввімкнула пилосос. Вона ввійшла у спальню і запитала про Шейлу. Це тоді я їй сказав, що вона поїхала в Портленд.
Десь за тиждень після Нового року ми з Петті сіли випити. Вона щойно прийшла додому з роботи. Ще було не так пізно, проте вже стемніло і йшов дощ. Я збирався на роботу через кілька годин. Але спершу ми випили трохи скотчу і поговорили. Петті втомилася. Вона вже була ніякою, допивала третю склянку. Вітаміни ніхто не купував. У неї лишилися тільки Донна та Пем — новенька, ще й клептоманка. Ми говорили про різне: про депресивну погоду, про те, скільки можна назбирати попереджень за неправильне паркування, доки не відберуть права. Потім заговорили, що нам було би краще переїхати в Арізону, десь у той бік.
Я налив нам ще по одній. Подивився у вікно. Арізона — не так уже й погано.
— Вітаміни, — сказала Петті. Вона взяла склянку і покалатала льодом. — Капець! У дитинстві я нізащо такого не уявила б. Господи, ніколи не подумала би, що впарюватиму людям вітаміни. По хатах. Це просто апогей. На голову не налазить.
— Я й сам би такого не подумав, сонце, — сказав я.
— Ну от, — промовила вона. — Все ти правильно кажеш.
— Сонечко.
— Не сонечкай, — гаркнула вона. — Мені важко, щоб ти знав. Це нелегке життя, як не крути.
Вона задумалася. Похитала головою. І допила склянку.
— Мені ці вітаміни вже сняться. Я не можу розслабитися. Не можу! Ти принаймні можеш прийти зі своєї роботи і не брати її з собою додому. Б’юся об заклад, тобі вона не сниться. Тобі точно не сниться відполірована підлога, чи що ти там робиш. Ти виходиш звідти, повертаєшся додому, і воно тобі не сниться, правда ж? — кричала вона.
Я сказав:
— Я не пам’ятаю своїх снів. Можливо, мені взагалі нічого не сниться. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюся.
Я знизав плечима. Я не слідкував, що відбувається в моїй голові, поки сплю. Мені було однаково.
— Тобі щось сниться! — сказала Петті. — Навіть якщо ти не пам’ятаєш. Усі бачать сни. Якби тобі нічого не снилося, ти з’їхав би з глузду. Я таке читала. Уві сні вивільняються емоції. Люди бачать сни, коли сплять. Інакше дах поїде. Тільки коли я бачу сни, то це сни про вітаміни. Розумієш чи ні?
Вона не зводила з мене погляду.
— І так, і ні, — сказав я.
Це було непросте запитання.
— Мені сниться, що я впарюю вітаміни, — сказала вона. — Я їх продаю вдень і вночі. Господи, оце життя.
Вона допила склянку.
— Як там Пем? — запитав я. — Досі краде все підряд?
Я хотів перевести тему. Та нічого кращого не придумав.
— Щоб його, — Петті похитала головою, ніби до мене так нічого й не дійшло.
Ми слухали, як шумить дощ.
— Вітаміни ні в кого не продаються, — промовила Петті, взявши склянку. Але вона була порожньою. — Ніхто їх не купує. Я ж казала тобі. Ти не чув?
Я встав налити нам іще.
— А Донна як? — запитав я.
Я прочитав етикетку на пляшці і трохи почекав. Петті відповіла:
— Два дні тому в неї трохи продалося. І все. Це всі наші успіхи цього тижня. Я не здивуюся, якщо вона звільниться. Я зрозуміла б її, — сказала Петті. — Я на її місці й сама це кинула б. Але якщо вона піде, то що далі? Мені доведеться починати все заново. З нуля. Зимою люди хворіють у всьому штаті, люди вмирають, і ніхто й не подумає, що їм потрібні вітаміни. Я вже сама ходяча болячка.