— А що таке, сонце?
Я поставив склянки на стіл і сів. Вона продовжувала, ніби я нічого не сказав. Може, так і було.
— Я свій єдиний клієнт, — сказала вона. — По-моєму, в мене від усіх цих вітамінів уже зі шкірою щось робиться. У мене шкіра нормально виглядає? Від вітамінів може бути передоз? Бо я вже скоро висратись, як нормальна людина, не зможу.
— Сонце, — промовив я.
Петті продовжувала:
— Тобі байдуже, чи я п’ю вітаміни. У тому й річ. Тобі на все начхати. Двірник на машині сьогодні в дощ поламався. Я ледь не розбилася. Ледь-ледь.
Ми продовжували пити і розмовляти, доки не настав час іти мені на роботу. Петті сказала, що полізе відкисати у ванну, якщо не засне.
— Я вже вирубаюся, — сказала вона. — Вітаміни. Одні вітаміни в голові.
Вона озирнулася на кухню. Подивилася на свою порожню склянку. Вона була п’яною. Але дала себе поцілувати. Після цього я поїхав на роботу.
Було одне місце, куди я ходив після роботи. Я почав ходити туди через музику, а ще тому, що там можна було випити, коли інші бари вже зачинялися. Називалось «Інший Бродвей». Чорне місце в чорному районі. Тримав його чорний на ім’я Хакі. Люди сходилися сюди, коли більше ніде не наливали. Замовляли здебільшого фірмову місцеву випивку — колу з шотом віскі — або ж проносили в кишені щось своє, замовляли колу й мішали під столом. Музиканти приходили поімпровізувати, а пияки приходили догнатися під музику. Іноді хтось виходив потанцювати. Але здебільшого люди сиділи, пили і слухали.
Вряди-годи один чорний міг ударити іншого пляшкою по голові. Розказували, що якомусь бідолашному в туалеті перерізали горло, поки він, опустивши руки, сцяв. Але я тут жодного разу нічого подібного не бачив. Нічого такого, з чим би Хакі не впорався. Хакі був великий чорний мужик із лисою головою, яка загадково світилася під флуоресцентними лампами. Він ходив у гавайських сорочках, не заправлявся, тож вони звисали над штанами. Думаю, щось у нього було за поясом. Якийсь кийок, може. Щойно хтось заводився, підходив Хакі. Він клав свою велику руку на плече, казав кілька слів — і все. Я туди ходив уже не перший місяць. Було приємно, що він іноді казав щось на зразок: «Як у тебе справи сьогодні, старий?». Або: «Друже, я тебе вже сто років не бачив».
В «Інший Бродвей» я й повіз Донну на побачення. Це побачення було нашим першим і останнім.
Я вийшов із лікарні трохи після опівночі. Небо прояснилося, вийшли зірки. У голові досі шуміло від скотчу, який ми пили з Петті. Але я думав іще хильнути дорогою додому. Автомобіль Донни був запаркований поряд із моїм, Донна — всередині. Я згадав, як ми обіймалися на кухні. «Не зараз», — сказала вона.
Донна опустила вікно і струсила попіл з цигарки.
— Мені не спиться, — сказала вона. — Думаю про одну річ і не можу заснути.
Я сказав:
— О, Донно. Радий тебе бачити.
— Я не знаю, що зі мною не так, — сказала вона.
— Хочеш десь випити? — запитав я.
— Ми з Петті друзі, — сказала вона.
— Ми теж, — сказав я. — Поїхали.
— Просто щоб ти це знав, — сказала вона.
— Є одне місце. Для чорних, — сказав я. — З музикою. Можемо щось випити, послухати музику.
— Хочеш за кермо? — запитала Донна.
Я сказав:
— Пересідай.
Вона одразу ж завела про свої вітаміни. З вітамінами біда, вітамінам капець. Вітамінні продажі пробили нове дно.
Донна сказала:
— Я не хочу так учиняти з Петті. Вона моя найкраща подруга і намагається побудувати щось для нас. Але мені, мабуть, доведеться звільнитися. Це між нами. Пообіцяй, що не розкажеш! Але треба ж щось їсти. За оренду платити. Треба нові туфлі, нове пальто. Одних вітамінів мало, — сказала Донна. — Не думаю, що на вітамінах зараз виїдеш. Я ще нічого не казала Петті. Поки тільки думаю.
Донна поклала руку біля моєї ноги. Я потягнувся вниз і легенько її стиснув. Вона теж. Потім Донна забрала руку й натиснула на прикурювач. Підкуривши цигарку, поклала руку назад.
— Менше за все мені хочеться підводити Петті. Ти мене розумієш? Ми ж були командою, — вона дала мені свою цигарку. — Я знаю, що це інший бренд, але спробуй, затягнися. Я припаркувався біля «Іншого Бродвею». Біля старого «крайслера» із тріснутим лобовим склом стояли, обіпершись на нього, троє чорних. Відпочивали, передаючи по колу пляшку в пакеті. Вони глянули на нас. Я обійшов машину відчинити Донні двері. Перевірив, чи машина зачинена, взяв її за руку, і ми пішли. Чорні дивилися нам услід.